Американська єврейська проза. Століття оповідань

Дивно, розмірковував він, лежачи в ліжку й чекаючи на прихід сну, що з усіх цих проблем, що гудуть у голові, його найбільше турбує одна. Якщо Ізабелла кохає його, як йому здалося, або ж ось-ось покохає, то сила цього кохання допоможе їм долати ті труднощі, що перед ними виникатимуть. Він передбачав їх чимало — найімовірніше, з боку її родини. Але ж життя в США багато хто з італійців, включно з аристократами (бо інакше навіщо Ернесто доручили рознюхати про тамтешні умови?), вважав чудовою перспективою для своїх доньок на виданні. Зважаючи на цю додаткову перевагу, може, все якось і владнається, особливо якщо Ізабеллу, дівчину незалежну, хоч трохи ваблять зоряно-смугасті береги. Її родина поступиться перед вогнем мрії в її очах. Ні, проблемою, яка турбувала Фрімана найбільше, була його брехня — коли він сказав їй, що не є євреєм. Звісно, можна зізнатися, сказати їй, що вона познайомилася з Левіном, а не Фріманом, шукачем пригод, але це може зруйнувати все, бо цілком очевидно, що вона не хоче мати нічого спільного з євреями, інакше чому вона, щойно побачивши його, поставила таке допитливе запитання? А можна нічого не робити — хай довідається про це, коли трохи поживе в Штатах і побачить, що там бути євреєм — не злочин, що минуле людини, можна напевно сказати, там не має значення. Проте такий спосіб, в разі якщо це відкриття її надто засмутить, може пізніше призвести до взаємних обвинувачень. Був ще один вихід, над яким він часто розмірковував: змінити прізвище (він розглядав варіант «Ле Він», але віддав перевагу «Фріману») й взагалі забути, що він народився євреєм. Це не могло образити його сім’ю або спричинити перешкоди з її боку, бо він був єдиним сином у своїх покійних батьків. Двоюрідні брати та сестри жили в Толедо, в штаті Огайо, житимуть там завжди й не завдадуть клопоту. А коли він привезе Ізабеллу до Америки, то можна оминути Нью-Йорк і поїхати жити кудись на кшталт Сан-Франциско, де його ніхто не знає і ніхто «не довідається». Щоб владнати всі ці деталі та підготувати інші дрібні зміни, Фріман мав намір до укладення шлюбу раз-другий з’їздити додому; він був до цього готовий. Що ж до самого весілля, то оскільки йому доведеться одружуватися з Ізабеллою тут, аби мати змогу вивезти її з Італії, то це, напевно, має відбутися в церкві, але заради прискорення подій Фріман погоджувався і на це. Це була звичайна практика. Отже, він прийняв рішення, хоч воно й не задовольняло його до кінця. І непокоїла його не так відмова від свого єврейства (що воно йому дало, крім неприємностей, відчуття неповноцінності, сумних спогадів?), як те, що він збрехав коханій. Кохання з першого погляду — і брехня. Це було як рана на серці. Але якщо так судилося — хай так і буде.

Наступного ранку він прокинувся, охоплений всілякими сумнівами щодо своїх планів і можливостей. Коли він побачить Ізабеллу знову, не кажучи вже про одруження? («Коли?», пошепки спитав він перед тим, як сісти в човен, і вона непевно пообіцяла: «Незабаром»), Це «незабаром» виявилося до біса нескінченним. Пошта нічого не приносила, й Фріман був геть розгублений.

Може, він тішиться якоюсь безнадійною фантазією, видає бажане за дійсне? Може, він вигадав те, чого не існує: її почуття до нього, можливість майбутнього з нею? Фріман відчайдушно шукав якийсь засіб порятунку від чорної меланхолії, коли в двері постукали. «Падрона», подумав він, бо вона часто заходила за якимись дурницями, але, на його невимовну радість, це був Купідон у коротких штанцях — Джакоббе, який вручив йому знайомий конверт. Ізабелла писала, що може зустрітися з ним о другій годині на п’яцца[69], звідки йде трамвай на гору Моттароне, з вершини якої відкривається чудова панорама навколишніх озер і гір. Чи не хоче він приєднатися до неї?