Американська єврейська проза. Століття оповідань

Хоч Фріман і придушив вранішню тривогу, він був на місці вже о першій годині й нетерпляче палив. Його сонце зійшло, коли з’явилася вона, але поки вона наближалася до нього, він помітив, що вона майже не дивиться на нього (вдалині було видно Джакоббе, який відпливав у човні), а її обличчя нейтральне й невиразне. Спочатку це занепокоїло Фрімана, але ж зрештою вона написала йому листа, тож він припустив, що їй не так легко було втекти з острова. Треба буде протягом дня подекуди вставляти слово «збігти» й подивитися, чи воно їй до душі. Проте чим би не пояснювалася стурбованість Ізабелли, вона швидко оговталася й посміхнулася, вітаючи його. Фріман сподівався поцілувати її в губи, але вона чемно подала йому руку. Він поцілував її пальці серед білого дня (хай шпигуни доповідають татусеві), й вона сором’язливо відсмикнула руку. Вона була одягнена (це здивувало Фрімана, хоч він і оцінив її здатність опиратися тиску безглуздих умовностей) в ті самі блузку та спідницю, що були на ній у неділю. Вони сіли в трамвай разом із десятком туристів й усамітнилися на вільному сидінні спереду. Ніби у винагороду за те, що Фріман зумів це влаштувати, вона дозволила йому тримати її за руку. Він зітхнув. Трамвай, що його тягнув за собою старий електричний локомотив, повільно їхав містом і ще повільніше підіймався схилом гори. Вони їхали так близько двох годин, спостерігаючи, як озеро залишається дедалі нижче, а гори здіймаються дедалі вище. Ізабелла знову була мовчазною й замкненою, лише зрідка вказуючи на те чи інше за вікном, але Фріман вирішив, що в кожної квітки свій час цвітіння й поки що зарано щось планувати, тож був практично задоволений. Хотілося, щоб ця подорож тривала вічно, але трамвай врешті-решт зупинився, й вони пішли густо вкритою польовими квітами лукою й далі схилом до вершини гори. Туристи йшли юрбою, але верхівка гори була просторою, тож Фріман з Ізабеллою стояли на її краю фактично самі. Внизу, на зелених хвилястих долинах П’ємонта та Ломбардії, були розкидані сім озер, кожне як дзеркало — чиї долі вони віддзеркалювали? А вдалині височіло кільце приголомшливих засніжених Альп. «Ах!», прошепотів Фріман і замовк.

«Ми тут кажемо, — сказала Ізабелла, — un pezzo di paradiso caduto dal cielo[70]».

«Так воно і є». Фріман був глибоко зворушений величністю далеких Альп. Вона стала називати білі вершини — від Монте-Рози до Юнгфрау. Дивлячись на них, він відчув себе на голову вищим і здатним на подвиг, що вразить усіх.

«Ізабелла…». Фріман зібрався попросити її вийти за нього, але вона стояла на відстані від нього, із блідим обличчям. Вказуючи на сніжні вершини м’яким рухом руки, вона спитала: «Хіба не схожі ці шпилі — ці сім — на менору?».

«На що?», — чемно перепитав Фріман. Він раптом із острахом згадав, що вона бачила його голим, коли він виходив із озера, і хотів уже сказати їй, що обрізання є обов’язковою процедурою в американських лікарнях, але не наважився. Може, вона й не помітила.

«На семисвічник із білими свічками в небі», — пояснила Ізабелла.

«Так, щось на кшталт цього».

«Чи, може, ви бачите корону Діви Марії, прикрашену клейнодами?».

«Може, й корону, — невпевнено пробурмотів Фріман. — Як подивитися».

Додолу трамвай їхав швидше. Спустившись з гори, вони пішли до води. Поки вони чекали біля озера на Джакоббе з човном, Ізабелла зі схвильованим виглядом сказала Фріману, що має де в чому зізнатися. Він усе ще не відмовився від наміру зробити їй пропозицію, тож сподівався, що зараз вона нарешті скаже, що кохає його. Але вона натомість вимовила: «Моє прізвище не дель Донго. Я Ізабелла делла Сета. Дель Донго вже давно не були на цьому острові. Ми доглядаємо палац — мій батько, брат і я. Ми — бідні люди».

«Доглядаєте?». Фріман був ошелешений.

«Так».

«Ернесто — ваш батько?». Голос Фрімана зазвучав гучніше.

Вона кивнула.

«Це була його ідея — щоб ви видали себе за когось іншого?».

«Ні, моя. Він робив те, що я просила. Він хоче, щоб я поїхала до Америки, але за відповідних умов».

«Отже, ви прикидалися», — сказав Фріман із гіркотою. Він був збентежений набагато більше, ніж міг би це пояснити, — так, немовби очікував, що станеться саме це.

Вона зашарілася й відвернулася. «Я не була впевнена. Я хотіла, щоб ви залишилися, поки я не знатиму вас краще».

«Чому ж ви так і не сказали?».

«Напевно, на початку я не сприймала це серйозно. Я говорила те, що ви хотіли почути. Водночас я хотіла, щоб ви залишилися, бо думала, що з часом мені стане ясніше».

«Ясніше що?».

«Я насправді не знаю». Вона шукала його погляду, потім опустила очі.

«Я нічого не приховую», — сказав Фріман. Він хотів щось додати, але втримався.

«Цього я й боялася».

На човні приплив за сестрою Джакоббе. Вони були схожі, як дві краплини води, — два смуглявих італійських обличчя з очима, з яких дивилося середньовіччя. Ізабелла сіла в човен, і Джакоббе відштовхнувся від берега веслом. Вона помахала Фріману здалека.