Американська єврейська проза. Століття оповідань

Вуді, бізнесмен з Південного Чикаго, мав клепку в голові. Знав багато таких слів, яких годі було чекати від укладальника плитки (офіси, вестибюлі, туалетні кімнати). За такі знання не дають наукових ступенів. Утім, Вуді провчився два роки в семінарії, готуючись стати священником. Два роки в коледжі в часи Депресії мало хто з випускників шкіл міг собі дозволити. Після цього Вуді у властивій йому енергійній, колоритній та своєрідній манері (Морріс, його стариган, також свого часу був енергійним і колоритним) вивчив багато речей, підписався на «Саєнс[76]» та інші серйозні журнали, ходив на вечірні курси з екології, кримінології та екзистенціалізму в чиказьких університетах Де Поля[77] і Північно-Західному[78]. А ще багато помандрував Японією, Мексикою та Африкою, і саме африканський досвід виявився в пригоді для жалоби. А було так: пропливаючи катером біля водоспаду Мерчисон в Уганді, він побачив, як крокодил ухопив буйволеня на березі Білого Нілу. На тропічній річці зібралися жирафи, гіпопотами і бабуїни, фламінго та інші барвисті птахи, що шугали у світлі теплого ранку, коли крокодил ухопив за ногу буйволеня, яке ступило на мілину напитися, і потягнув у вир. Буйвол і буйволиця не встигли й оком мигнути. Мале ще борсалося у воді, боролося, збивало мул. Вуді, досвідчений мандрівник, побачив це, пропливаючи повз, і йому здалося, ніби дорослі буйволи німо питали одне в одного, що сталося. Він припустив, що так вони висловлювали біль, і відчув їхнє тваринне горе. Там, на Білому Нілі Вуді здалося, ніби він повернувся у доадамові часи, і спогади про це відчуття він привіз із собою до Південного Чикаго. А ще привіз із Кампали пакет гашишу. Роблячи це, грав у рулетку з інспекторами митниці, покладаючись, вочевидь, на свою широку статуру, щире і рум’яне обличчя. Він не видавався правопорушником чи поганим хлопцем, натомість мав доброчесний вигляд. Проте любив ризикувати. Це заводило. Він кинув свій плащ на стійку митників і був готовий сказати — якби митники полізли до кишень, що це не його плащ. Але звідти він пішов з плащем, і індичка на День подяки була нафарширована гашишем. Справжня насолода. По суті, це востаннє вони святкували разом із татком, таким самим охочим до ризику чи непослуху. Вуді спробував було виростити гашиш на задньому подвір’ї з африканського насіння, та воно не зійшло. Але поза господарським приміщенням, де був припаркований його «Лінкольн континенталь», він тримав грядку коноплі. Не те щоб Вуді був зіпсований, просто не любив бути в усьому законослухняним. Ішлося про самоповагу і тільки.

Після Дня подяки татусь поступово став іти на дно, ніби в ньому відкрилася повільна проточина. Так тривало кілька років. Перебуваючи то в шпиталі, то вдома, він танув, почав забалакуватися, не міг навіть розбірливо на щось поскаржитися, за винятком тих рідких хвилин по неділях, які Вуді регулярно йому присвячував. Морріс, звичайний любитель більярду, якого оцінив навіть великий Віллі Гоппе[79], не здатний тепер був і на найпростіший удар. Хіба тільки вигадувати й уявляти химерні трибортні карамболі[80]. Галина, полька, з якою Морріс прожив понад сорок років у цивільному шлюбі, сама була такою старою, що не могла навідуватися до шпиталю. Тож це лягло на Вуді. А ще його мати, навернута до християнства, яка на своєму дев’ятому десятку постійно опинялася в лікарні, потребувала догляду. І всі вони мали діабет, плеврит, артрит, катаракту і кардіостимулятори. І хоч як турбувалися про своє тіло, саме тіло вже здавало.