Американська єврейська проза. Століття оповідань

Йшлося про дрібниці: таткові гріхи були чистим хлоп’яцтвом, і, вочевидь, саме тому справили таке глибоке враження на малого. І на його матір. Невже дружини як ті діти, чи що? Мати часто казала: «Сподіваюсь, ти молишся за цю тварюку. Глянь-но, до чого він нас довів. Отож молись, але не зустрічайся з ним». Та малий постійно бачився з татком. Вудро жив подвійним життям: духовним і нечестивим. Тому Ісуса Христа він сприймав як особистого спасителя. Тітка Ребека цим скористалася. І примусила його працювати. Під її, тітки Ребеки, началом. Він замінював двірника у місії та в будинку для ночівлі. Взимку мусив завантажувати вугіллям котел, і часом там-таки в котельній влаштовувався на ніч на більярдному столі. Тоді зламував замок комірчини, тягав звідти консервовані ананаси й відрізав складаним ножиком шматочки шинки. Напихався сирою шинкою. Був дебелим і постійно хотів їсти.

І от тепер, сьорбаючи каву «Мелітта», спитав себе подумки, чи справді відчував такий гострий голод. Ні, просто любив поводитися зухвало. Витягаючи ножик і стаючи на ящик, щоб дотягтися до бекону, протестував у такий спосіб проти тітки Ребеки Ковнер. Вона не знала і не могла довести, що Вуді, такий щирий, здоровий, позитивний хлопчик, який дивився прямо в очі, був ще й крадієм. А він ним таки був. І коли тітка дивилася на нього, він знав, що вона бачить у ньому його батька. В його гачкуватім носі, у погляді, в міцній статурі, в квітучому обличчі їй бачився той безпутний дикун Морріс.

Морріс, до слова, виріс на вулицях Ліверпуля. Мати Вуді та його сестра народилися в Англії. Польська родина Морріса покинула його в Ліверпулі по дорозі в Америку, оскільки в нього почалося інфекційне запалення очей, і їх усіх через це могли повернути додому з Елліс-Айленду. На якийсь час вони затрималися в Англії, але його очі так само сльозилися, і вони його просто позбулися. Змилися, а він мусив сам собі давати раду в Ліверпулі в дванадцять років. Мати походила з поряднішої родини. Татко, який ночував у льосі їхнього будинку, закохався в неї. У шістнадцять, під час страйку моряків, він найнявся кочегаром на судно і лопатою відпрацював свою подорож через Атлантику, щоб зіскочити з корабля в Брукліні. Він став американцем, хоч Америка про це ніколи не дізналася. Він голосував без документів, кермував без водійських прав, не сплачував податки, порушував усе, що можна. Коні, карти, більярд, жінки — такі, в порядку зростання, були його життєві інтереси. Чи він когось любив (за такої зайнятості)? Так, кохав Галину. Любив свого сина. Хоч мати дотепер вважала, що її він кохав найбільше й завжди хотів повернутися до неї. А тому й поводилася як королева, нагадуючи своїми пухкими ручками та зів’ялим обличчям королеву Вікторію. «Дівчатам наказано не пускати його на поріг», — казала вона. Справжнісінька тобі володарка Індії.

Сколочена дзвонами душа Вудро металася того недільного ранку будинком і навколо нього, відлітала в минуле, поверталася назад, на верхній поверх сховища, де він облаштував з такою винахідливістю своє помешкання — дзвін то наближався, то віддалявся, гучне металеве калатання розходилося колом, доки не охопило все Південне Чикаго середини осені, сталеплавильне, нафтопереробне, енергогенеруюче, з усіма його хорватами, українцями, греками, поляками та поважними чорношкірими, які прямували до своїх церков слухати месу чи співати псалми.