Американська єврейська проза. Століття оповідань

А ще у Вуді були дві сестри, незаміжні, що розміняли по полтиннику, віддані християнки й дуже правильні. Вони досі жили разом із мамою в просякнутому наскрізь християнством будиночку. Що Вуді ніс цілковиту відповідальність за них, то час від часу мусив класти одну з дівчат (вони тепер постійно хворіли) до психлікарні. Ні-ні, не суворого типу. Насправді вони були приємними жінками, зі слідами колишньої вроди, але обидві бідолахи слабували на голову. І всі ці фрагменти аж ніяк не можна було об’єднати — матір з її навернутістю у християнство, сестер-фундаменталісток, татуся, який читав газету на їдиші доти, доки міг бачити літери, і Галину, добропорядну католичку. Сам Вуді, який залишив семінарію ще сорок років тому, вважав себе агностиком. Хоч таткова релігійність живилася тільки тим, про що писала газета на їдиші, він узяв із Вуді обіцянку поховати його на єврейському цвинтарі, де тепер і покоївся у гавайській сорочці, яку Вуді придбав йому під час з’їзду облицювальників у Гонолулу. Вуді не довірив опоряджати його служителям, а сам прийшов до моргу, натягнув на мертве тіло сорочку, і старий пішов під землю, виглядаючи таким собі Бен-Ґуріоном[81] у простій дерев’яній труні, що моментально зогниє. Власне, саме цього і бажав Вуді. На краю могили він зняв із себе піджак, склав його, засукав рукава, оголивши міцні, вкриті ластовинням біцепси, помахом руки зупинив маленький трактор, що стояв поруч, і почав сам працювати лопатою. Його велике обличчя, широке знизу, звужувалося догори, нагадуючи голландський будиночок. Так, закусивши від напруження верхню губу маленькими рівними зубами, він віддав свій останній синівський борг. А що був у гарній фізичній формі, то розпашівся скоріше від почуттів, а не від роботи. Після похорону пішов додому з Галиною та її сином, добропорядним поляком, як і його мати, до того ж, не безталанним — Мілош грав на органі на стадіоні під час хокейних і баскетбольних матчів, що вимагало неабиякої здібності, щоб не спровокувати публіку, — вони перехилили пару-трійку келихів і трохи розрадили стареньку. Галина була надійною опорою, за Морріса завжди горою.

Всю решту тижня Вуді був заклопотаний — тут і різні справи, і робочі питання, і сімейні обов’язки. Він жив один, так само як його дружина і його коханка, всі по окремих помешканнях. Що його дружина після п’ятнадцяти років по розлученню так і не навчилася піклуватися про себе, Вуді щоп’ятниці робив для неї закупки, наповнюючи її холодильник продуктами. Цього тижня мав ще повести її до крамниці купувати черевики. Вечори ж по п’ятницях він проводив зазвичай з Хеленою, своєю фактичною дружиною. По суботах скуповувався на тиждень, а вечори присвячував матусі та сестрам. Тож за клопотами бракувало часу копирсатися у власних почуттях, хіба що подумки відзначати: «Перший четвер у домовині»; «Перша п’ятниця, погодка на втіху»; «Перша субота; він мав би вже звикати до цього». Та мимохіть бубоніти собі під ніс: «Ох, татуню!».

Але в неділю на нього справді накотило, коли по всьому Південному Чикаго розлігся церковний передзвін, один за одним закалатали дзвони церков — української, греко-католицької, римо-католицької, грецької, російської, африканської методистської.

Свій офіс Вуді тримав у складському приміщенні, там-таки, на верхньому поверсі побудував собі квартиру, простору і зручну. Зазвичай щонеділі о сьомій ранку виходив звідти, щоб цілий день провести з татком, а тому геть забув, як багато церков розташовано навколо «Облицювальної компанії Зельбста». Він ще залишався в ліжку, коли почув церковний передзвін і відразу збагнув, яке велике у нього лихо. Це раптове відчуття глибокого горя для чоловіка шістдесяти років, практичного, здорового, розважливого і досвідченого було неприємним. А коли він опинявся в такому становищі, вважав за краще якось це подолати. Тому зважив: що я можу вдіяти? Лікувальних засобів вистачало. Підвал був заповнений ящиками шотландського віскі, польської горілки, арманьяку, мозельського, бургунського. Морозильник — біфштексами, дичиною, королівськими крабами з Аляски. Він не скупився — купував ящиками, дюжинами. Та, зрештою, коли виліз із ліжка, випив лише чашку кави. Поки нагрівався чайник, одягнув своє японське кімоно дзюдоїста і сів зібратися з думками.

Вуді зворушували справжні речі. Несучі балки були справжніми, неприховані бетонні опори багатоповерхових будинків були справжніми. Маскувати — ница справа. Він не любив підробки. Справжнім був камінь. Метал був справжнім. Ті недільні дзвони були непідробними. Вони виривалися на волю, розгойдувалися, злітали, і їхнє калатання та гудіння подіяли на нього — промили зсередини, очистили кров. Дзвін тільки запитував, не вимагаючи відповіді, міг хіба що розповісти й казав про це напрямки. А він слухав.