Американська єврейська проза. Століття оповідань

Фріман повертався до свого пансіону в сум’ятті, вражений у найчутливіше місце — в свої мрії. Він думав про те, що мав помітити раніше, які поношені в неї блузка та спідниця, що мав побачити більше, ніж побачив. Саме це дратувало його найбільше. Він називав себе дурнем за вигадану ним казку: Фріман, закоханий в італійську аристократку. Він подумав, що треба перебратися звідси до Венеції чи Флоренції, але любов до неї краяла його серце, і він не міг забути, що приїхав сюди, власне, в простому сподіванні знайти дівчину, з якою варто одружитися. Якщо це бажання викликало якісь ускладнення, то це насамперед його помилка. Просидівши годину у своїй кімнаті, в нестерпній самотності, Фріман вирішив, що має здобути її, що вона не повинна вислизнути з його рук. Ну й що з того, що графиня перетворилася на доглядачку? Вона природжена королева, хоч би як її звали — дель Донго чи ще якось. Вона збрехала йому, але ж і він їй збрехав. Тож вони квити, і його сумління було спокійне. Йому здавалося, що тепер, коли все розставлено по місцях, буде легше.

Фріман побіг униз, до пристані. Сонце вже сіло, й човнярі були вдома, поглинали спагетті. Він замислився, чи не відв’язати один із човнів, а заплатити завтра, аж тут помітив, що хтось сидить на лавці. Це був Ернесто у своєму теплому зимовому капелюсі та з сигарою у роті. Він поклав руки на маківку свого ціпка, а підборіддя — на руки.

«Бажаєте чіовен?» — спитав гід досить приязним тоном.

«Ще й як. Вас послала Ізабелла?».

«Ні».

Він тут, бо вона нещаслива, здогадався Фріман, — може, плаче. Оце так батько, справжній чарівник, попри свою зовнішність! Він махне паличкою, і — ось тобі, дівчинко, твій Фріман.

«Сідайте», — сказав Ернесто.

«Грестиму я», — сказав Фріман. Він ледь не додав «татусю», але затнувся. Немовби вгадавши цей жарт, Ернесто посміхнувся, трохи сумно. Але сів на кормі, насолоджуючись поїздкою.

На середині озера, побачивши гори, що оточували його, підсвічені останніми відблисками денного світла, Фріман згадав про «менору» в Альпах. «Звідки вона взяла це слово?», замислився він і вирішив, що звідки завгодно — з книжки або картини. Але хоч би як там було, сьогодні ввечері він мусить покінчити із цією темою раз і назавжди.

Коли човен торкнувся причалу, на небі сходив блідий місяць. Ернесто прив’язав човен і дав Фріману ліхтар.

«У саду», — сказав він утомлено, вказуючи ціпком.

«Можете лягати спати». І Фріман поспішив до саду на краю озера, де коріння дерев звисало над водою сивими бородами. Ліхтар не працював, але вистачило місячного світла та власної пам’яті. Ізабелла, бережи її Бог, стояла на низькій стіні серед освітлених місяцем скульптур — оленів, тигрів і єдинорогів, поетів і художників, пастушків із дудками й грайливих пастушок — і дивилася на переливи світла на воді.

Вона була в білому — як образ майбутньої нареченої. Можливо, це й була перероблена весільна сукня — він не здивувався би, якби поношена: так заощаджували на одежі в цій бідній країні. Фріману було приємно уявляти собі, як він купуватиме їй різні модні обновки.

Вона не рухалася, стоячи до нього спиною, але він уявляв, як дихають її груди. Коли він привітався, трохи піднявши свого солом’яного капелюха, вона повернулася до нього із милою усмішкою. Він ніжно поцілував її в губи, й вона дозволила це, так само ніжно відповівши на поцілунок.

«Прощавайте», — прошепотіла Ізабелла.

«Як це „прощавайте“? — ласкаво передражнив її Фріман. — Я приїхав, щоб одружитися з вами».

Вона дивилася на нього, її очі волого блищали, а потім грянув неуникний грім: «Ви єврей?».

Навіщо брехати, подумав Фріман, вона вже і так моя. Але потім затремтів від страху втратити її в останню мить і відповів, хоча шкіру на голові наче голки кололи: «Скільки разів треба сказати “ні”, щоб це стало зрозуміло? Чому ви так наполегливо ставите ці дурні запитання?».

«Тому що я на це сподівалася».

Вона повільно розстібнула ліф сукні, що збудило Фрімана, хоч він і не зовсім розумів її наміри. На її грудях (він ледь не заплакав від їхньої краси, згадавши про попередню нагоду на них подивитися, коли він надто пізно дістався плота) Фріман із жахом побачив на м’якій, тендітній плоті татуювання — синюватий рядок нерозбірливих цифр.

«Бухенвальд, — сказала Ізабелла, — коли я була маленькою дівчинкою. Нас туди відправили фашисти. Це зробили нацисти».

Фріман застогнав, розлючений цією жорстокістю, приголомшений такою наругою.

«Я не можу вийти за вас. Ми євреї. Моє минуле важить для мене дуже багато. Я дорожу пам’яттю про те, що пережила».

«Євреї… — пробурмотів Фріман. — Ви? О господи, навіщо ж і ви приховали це від мене?».

«Я не хотіла казати вам те, що могло вам не сподобатися. Якоїсь миті мені здалося, що ви можете бути євреєм, — я сподівалася, але помилилася».

«Ізабелло!.. — вигукнув він, затинаючись. — Послухайте, я… я…». Він намацав її груди, хотів стиснути їх, цілувати чи смоктати, але вона відступила за статуї, і Фріман, марно шукаючи її в тумані, що здіймався від озера, і повторюючи її ім’я, обійняв лише осяяний місячним світлом камінь.