Американська єврейська проза. Століття оповідань

Буяк? Темно-сіре обличчя кольору робочого спецодягу, коротконогий, уся сила якого трималася в міцних руках слюсаря-інструментальника та почорнілих пальцях, пригнічений — таким був Буяк. Але, за словами татка, в ньому ховалося шаленство, в його вузькій грудній клітині, ніби в бесемерівському конверторі, клекотіла лють. Вуді такого в ньому не помічав. Буяк уникав неприємностей. І як на те пішло, радше боявся, що Морріс із Галиною згуртуються проти нього і з гарчанням вкоротять йому життя. Проте татко аж ніяк не був відчайдушним зарізякою. Та й Галина була спокійною, поміркованою жінкою. Буяк тримав свої збереження в підвалі (банки навколо один за одним лускали). Тож найгірше, що вони могли зробити, це позичити в нього трохи грошей з наміром пізніше їх повернути. Буяк, як помітив Вуді, намагався триматися розумно. Змирився зі своїм горем. Вимагав від Галини мізер: щоб готувала, прибирала в хаті й виказувала повагу. Але крадіжку Буяк не пробачив би, гроші то зовсім інше, що мало особливе значення. Коли вони поцупили його заначку, він міг удатися до дій з поваги до ролі грошей, до себе — із самоповаги. Втім, Вуді не був упевнений, що татко все це не вигадав: букмекерів, горлоріза, крадіжку. З нього б сталося, і треба бути дурнем, щоб у це просто повірити.

Морріс знав, що мати й тітка Ребека розповіли місіс Скуґлунд, який він був негідник. Змалювали його їй чисто плакатними фарбами — гріхи багряними, душу чорними, пекельне полум’я, в якому йому горіти, червоними: гравець, палій, пияк, поганий сім’янин, гультяй, безбожник. Отож, татко надумав підчалити до неї. А це було небезпечно для всіх. Молочне господарство Скуґлундів покривало експлуатаційні видатки преподобного доктора. Вдова оплачувала навчання Вуді в семінарії, купувала сукні для його маленьких сестер.

І от тепер Вуді, шістдесятилітнього, кремезного і крупного — таке собі втілення перемоги американського матеріалізму, — що потопав у своєму фотелі, шкіра на бильцях якого здавалася йому на дотик ніжнішою за жіночу, дивували і в глибині душі хвилювали якісь забуті спогади, що ясно спалахували в пам’яті, болем і здивуванням відлунювали в серці (як вони туди потрапили?). Від напруженої думки глибока зморшка пролягла між очима, ніби стримуючи напруження від головного болю. Чому він тоді не зупинив татка? Чому погодився зустрітися з ним того дня в темному закапелку більярдної?

«Але що ти скажеш місіс Скуґлунд?».

«Старушенції? Не переймайся, у мене є багато що їй сказати, і все це чистісінька правда. Хіба я не хочу врятувати свою хімчистку? Хіба наступного тижня не прийде судовий виконавець описувати обладнання?».

Татко репетирував свій виступ у трамваї, що їхав по Вестерн-авеню. Він розраховував на здоровий і свіжий вигляд Вуді. Хлопець такої щирої зовнішності міг прислужитися якнайкраще для шахрайства.

Цікаво, чи в Чикаго досі трапляються такі заметілі, як колись? Ніби тепер вони послабшали. Раніше завірюхи прилітали прямо з Онтаріо, з Арктики, і протягом дня насипали з півтора метра снігу. Тоді з депо виїздили проіржавілі зелені платформи, озброєні з обох боків щітками, що оберталися, чистити колії. А за ними — квартал за кварталом — тяглися вервечкою чи чекали на рух десять-дванадцять трамваїв.

Біля брами Риверв’ю-парку вони затрималися надовго; всі атракціони на зиму були зачинені, позабивані — колесо огляду, гойдалки, російські гірки, каруселі — вся та розважальна машинерія, складена механіками та електриками, такими як майстер-інструментальник Буяк, що зналися на механізмах. Хуртовина за брамою парку розійшлась не на жарт — вдивляйся не вдивляйся, нічого не розрізнити, хіба що світло кількох лампочок, що вгадувалися за парканом. Коли Вуді протер запотілу шибу, побачив самий лише сніг, який щільно забив захисну сітку за вікном. А вгорі, якщо підвести очі, було видно тільки вихори вітру, що мчали низько над землею з півночі. Попереду сиділи два чорні розвізники вугілля, обидва в шкіряних Ліндберґових[84] авіаційних шоломах, сиділи, затиснувши між ногами лопати — поверталися з роботи. Від них відгонило потом, мішковиною і вугіллям. З-під тлустого чорного пороху, що огортав їх, виблискували тільки очі й зуби.

Пасажирів у трамваї було небагато. В такий день мало кому кортіло висувати носа на вулицю. Краще сидіти вдома, гріти ноги біля грубки й щулитись від могутності зовнішніх і внутрішніх сил. Тільки людина, яку вабив певний зиск, як татка, могла наважитися вийти в таку негоду. Зухвалість сунутися в дику хурделицю, як ця, наснажувалась планом «зрубати» п’ятдесят баксів. П’ятдесят колів! У 1933 році це були реальні гроші.

«Ця жінка поклала на тебе око», — сказав татко.

«Вона просто добра і піклується про всіх нас».

«Невідомо, що в неї на думці. Ти дужий хлопчина. Та вже й не хлопчина зовсім».

«Вона релігійна. Дуже віруюча».