Американська єврейська проза. Століття оповідань

А ця чудова іммігрантка зі Швеції Оасі (або Осі, як вимовляли її близькі), що була кухаркою у Скоґлундів, вийшла заміж за їхнього старшого сина і, ставши багатою святобливою вдовою, підтримувала преподобного доктора. В молодості вона, вочевидь, нагадувала хористку з оперети й укладала волосся в хитромудре плетиво на голові, секрет якого жінки давно втратили. Осі взяла Вуді під свою особисту опіку й оплачувала його навчання в семінарії. А татко казав… Утім, цієї неділі, такої спокійної, коли змовкли дзвони, цієї оксамитової осінньої днини, коли трава ще була ніжна, густа і шовковисто-зелена перед першою памороззю, коли кров у легенях почервоніла більше, ніж улітку, і поколювала від кисню, ніби в організмі бракувало заліза, що його він отримував з кожним ковтком прохолодного повітря… татко вже покоївся на глибині шість футів під землею і не міг більше відчути це блаженне поколювання. Завершальний подзвін ще розгойдував прозоре повітря.

На вихідні порожнеча десятиліть поверталася на сховище і заповзала під двері помешкання Вуді. По неділях тут було порожньо, як у церквах по буднях. Щоранку в робочі дні, перш ніж вантажівки й працівники починали роботу, Вуді пробігав п’ять миль у своєму адідасівському костюмі. Але не цієї неділі, за звичкою присвяченої таткові. Хоч як кортіло вийти зовні й подолати бігом скорботу. Цього ранку Вуді як ніколи гостро відчув самотність. Я і світ, світ і я — мучився він думкою. У тому розумінні, що завжди вдавалося чимось відгородитися — дорученням, гостинами, малюванням картини (він був художником-аматором), масажем, обідом, — ніби своєрідним щитом, від гнітючої самотності, якою був наповнений світ. Якби не татко! Минулого вівторка Вуді довелося лягти до татка в шпитальне ліжко, бо той затято витягав голки з вен, які сестри втикали йому знову. От тоді Вуді, на їхній подив, заліз до татка в ліжко і стис старого, який пручався, у своїх обіймах. «Ну-ну, Моррісе, спокійно». Але татко так само тягнувся немічними руками до шлангів крапельниці.

Коли дзвони змовкли, Вуді й не помітив, як велике озеро спокою розлилося по його володіннях — сховищу облицювальних плиток Зельбста. Не помітив, бо його зір і слух полонив старезний червоний чиказький трамвай, один із тих, що нагадували кольором бичка на різниці. Трамваї цього типу вийшли з обігу ще до Перл-Гарбора — неповороткі, пузаті, з жорсткими ротанговими сидіннями для пасажирів, що сиділи, й мідними поручнями для тих, що стояли. Як правило, вони зупинялися кожну чверть милі та рухалися перевальцем. Від них відгонило то карболкою, то озоном, а коли вмикали повітряний компресор для гальмування, їх трусило. Кондуктор знай собі смикав за вузлуватий сигнальний шнурок, а вагоновод стукав несамовито підбором по шляпці ножного дзвінка.

Вуді впізнав себе, коли вони їхали з батьком у завірюху трамваєм по Вестерн-авеню, обидва в кожухах, руки й обличчя почервоніли, сніг завівало з задньої площадки, коли відчинялися двері, й він залишався лежати між поздовжні рейок підлоги. Не танув, бо у вагоні було зовсім не тепло. Трамвайна лінія по Вестерн-авеню найдовша у світі, казали балакуни, ніби було чим вихвалятися. Уздовж всієї двадцятитримильної лінії, прокладеної креслярем за допомогою рейсшини, тяглися заводи, сховища, механічні майстерні, стоянки потриманих автівок, тролейбусні парки, заправки, поховальні бюро, шестиповерхівки, господарські споруди, звалища — від прерій на півдні аж до Еванстона на півночі. Вудро з батьком прямували на північ, до Говард-стрит в Еванстоні, а там ще далі — до місіс Скуґлунд. Від кінцевої зупинки їм треба було пройти пішки кварталів п’ять. Навіщо вони їхали? Дістати грошей для татка. Так, татко таки укоськав його поїхати. Якби мати й тітка Ребека дізналися про це, лютували б, і Вуді цього боявся, але не міг опиратися таткові.

Морріс прийшов до нього і сказав:

«Сину, у мене кепські справи. Така халепа».

«Яка халепа, тату?»

«Галина потягла гроші у свого чоловіка для мене і мусить їх повернути, перш ніж старий Буяк похопиться. Інакше він її приб’є».

«Навіщо вона це зробила?»

«Синку, знаєш, як ці букмекери повертають борги? Відряджають горлоріза. Вони мені просто голову проломлять».

«Татку! Ти ж-бо знаєш, я не можу повести тебе до місіс Скуґлунд».

«Чому, скажи? Хіба ти не мій син? А ця стара хоче тебе всиновити. То чи не маю я права щось отримати для себе? Я ж не якийсь дядько з вулиці. А як бути Галині? Вона за мене життям ризикує, а моєму сину байдуже».

«Та ну, Буяк її не чіпатиме».

«Вуді, він затовче її на смерть».