Американська єврейська проза. Століття оповідань

«Дякувати Богу, що в тебе є я, а не тільки матір. Їй, Ребеці та Ковнеру не вдасться забити тобі голову своєю маячнею. Я знаю, твоя мати хоче викреслити мене з твого життя. Якщо я не втручусь, ти так і не збагнеш, що таке життя. Бо що вони знають, ці безмозкі християни».

«Так, татку».

«Дівчаткам я допомогти не зможу. Вони надто малі. Мені їх шкода, але нічого не вдієш. А от ти, то інша справа».

Він хотів зробити з нього американця, такого як він сам.

Вони спинилися посеред хуртовини, трамвай бичачого кольору чекав, поки поставлять на місце черевик струмознімача, зірваного шаленим вітром, який гуркотів, свистів, вибухав. На Говард-стрит їм ще треба було простувати крізь хуртовину на північ.

«Ти говоритимеш першим», — визначив татко.

У Вуді були здібності комівояжера, вуличного закликаль-ника. Він це відчував, коли підводився у церкві, де збиралося п’ять-шість десятків людей, щоб освідчитися. І хоч тітка Ребека його за це винагороджувала, він сам зворушувався, коли говорив про віру. Але й траплялося так, що його раптом відвертало, поки він розводився про релігію, і він не міг нічого з собою вдіяти. За таких обставин його рятувала тільки щира вдача. Як той торговець, він використовував вираз обличчя, голос — одне слово, свою щиру вдачу. Аж поки очі його починали сходитися одне до одного. І в цьому зближенні очей крилося внутрішнє напруження від лицемірства. Крива міна на обличчі загрожувала його виказати. Тож він зі шкіри пнувся, щоб виглядати щиро. А що терпіти не міг цинізму, схилявся до бешкетництва. А це було вже татковою цариною. Татко йшов напролом крізь перешкоди, ритвина за ритвиною, і ставав із ним пліч-о-пліч, гачконосий і вилицюватий. Щирість чи нещирість — це не про татка. Він був як той герой пісні: «чого бажав, того і досягав». Татко був тілесним, з нормальним травленням, кровообігом, сексуальністю. У хвилини розсудливості міг говорити про необхідність мити пахви та промежину, витирати насухо ноги, готувати теплу вечерю, розповідати про печені боби та смажену цибулю, гру в покер чи про якусь конячку з п’ятого заїзду перегонів в Арлінґтоні. Татко був простий, як одвірок. Саме тому з ним можна було відпочити від релігії, парадоксів і різних інших дурниць. А от мати вважала себе духовною, хоч Вуді знав, що вона себе дурить. Ну, так, вона з незмінним своїм британським акцентом говорила з Богом чи про Бога: дякувати Богу, хвала Богу, слава Богу. Але була при цьому огрядною, практичною і приземленою жінкою, зі своїми простими буденними обов’язками, як-то нагодувати дівчат, захистити їх, виховати у цноті. І ці дві огорнуті турботою голубки з роками настільки роз’їлися, роздалися в стегнах і сідницях, що кумедно дрібними мали хіба що макітри. З краплею розуму. Миловидні, але дурноголові — Паула радісна дурочка, а Джоанна пригнічена, з нападами.

«Я все зроблю для тебе, татку, але і ти пообіцяй, що не посадиш мене на лід перед місіс Скуґлунд».

«Ти про те, що я погано розмовляю англійською? Соромишся? За мій жидівський акцент?».

«Облиш. У Ковнера акцент ще гірший, а їй байдуже».

«Та хто, в біса, вони такі, ці виродки, щоб чванитися переді мною? Ти вже майже доросла людина, і твій тато вправі очікувати на допомогу від тебе. Твій тато у скруті. І ти ведеш його до неї, бо в неї добре серце, і в тебе більше немає, до кого звернутися».

«У мене є ти, татку».

Два вугільники вийшли на Девон-авеню. Один був у жіночому пальті. В ті роки багато чоловіків носили жіночий, а жінки чоловічий одяг — вибирати не було з чого. Хутряний комір, вкритий сажею, від вологості настовбурчився голками. Важко тягнучи за собою лопати, вони зійшли з передньої площадки. Трамвай, і так нешвидкий, рушив ще повільніше. Кінцевої зупинки вони дісталися вже по четвертій, коли сіре надвечір’я бралося на темряву, а сніг валив і кружляв під вуличними ліхтарями. Вздовж усієї Говард-стрит стояли покинуті автівки. Позаймали навіть тротуари. Вуді прокладав дорогу до Еванстона, татко йшов слідом, вони рухалися посеред вулиці борознами від коліс вантажівок. Чотири квартали боролися з вітром, а тоді Вуді рушив через замети до засипаного снігом особняка, де їм довелося удвох штовхати чавунні ворота, геть заметені зсередини. У цьому величному будинку на двадцять, якщо не більше, кімнат проживали лише місіс Скуґлунд зі своєю служницею Юрдіс, також дуже побожною.

Поки Вуді з татком, то потіючи, то хапаючи дрижаки, змітали мокрий сніг з комірів кожухів, а татко витирав густі брови кінчиком свого шарфу, дзеленькнули ланцюжки, і Юрдіс, повернувши дерев’яний засув, відкрила віконечко у скляних зовнішніх дверях. Вуді прозвав її «ні-з-очей-ні-з-плечей». Тепер уже й не зустрінеш таких жінок, що не чепуряться. А вона вийшла, ніби з ліжка, така як є.

«Хто там і що треба?» — спитала вона.

«Це Вудро Зельбст. Юрдіс? Це Вуді».

«Вас не чекали».

«Так, але ми прийшли».

«Що вам треба?».

«Ми прийшли, щоб побачитися з місіс Скуґлунд».

«А навіщо ви хочете з нею побачитися?».

«Просто скажіть їй, що ми тут».

«Я мушу сказати, чому ви прийшли сюди без дзвінка».