Американська єврейська проза. Століття оповідань

«Припини репетувати. Якби я тобі не довіряв, то хіба б зробив це на твоїх очах. Ти геть не розумієш. Що це тобі сталося?».

«Татку, поки вони не повернулися, витягни цю тарілку зі своїх штанів».

Тут татко визвірився на нього. Розійшовся не на жарт. Прогарчав:

«Слухай сюди, роби, що треба!».

Не даючи собі тями, Вуді кинувся на татка і зчепився з ним. Ухопити власного татка за барки було нічогенько собі, а ще й підставити підніжку, щоб притиснути його до стіни. Захоплений зненацька татко вигукнув:

«Ти хочеш, щоб Галину вбили? То вбий її! Нумо, візьми це на свій карб».

Він почав роздратовано опиратися, вони покружляли кілька разів кімнатою, поки Вуді завдяки прийому, який побачив у вестернах і навіть якось застосував на спортмайданчику, повалив його, і обидва впали на підлогу. Вуді, важчий за старого фунтів на двадцять, опинився згори. Вони гепнулися біля грубки, що стояла на декорованій бляшаній підставці, яка захищала килим. У цьому положенні, напираючи на міцний татків живіт, Вуді збагнув, що, поклавши старого на підлогу, нічого цим не досяг. Він не міг запустити руку під татків пасок, аби витягти звідти тарілку. А татко розпалився не на жарт, як зробив би кожен батько, до якого син застосував силу. Він звільнив руку і затопив Вуді у пику. Зацідив три-чотири рази межи очі. Вуді зарився головою в таткове плече і, міцно стиснувши старого, щоб уберегтися від його тичок, прошепотів на вухо:

«Пробі, татку, згадай, де ми. Вони от-от повернуться!».

Однак татко, здійнявши свою куцу ногу, копав його коліном у бік, буцькав підборіддям так, що у Вуді зуби стукали. Вуді спало на думку, що ще трохи і старий почне кусатися. А що Вуді був семінаристом, то сприйняв це як нечисту силу. І ще сильніше обійняв старого. Зрештою, татко перестав борсатися і пручатися. Очі вибалушені, рот загрозливо ошкірений. Справжня хижа риба. Вуді відпустив його і допоміг підвестися. І тут його охопили різні дурні почуття, з тих, що ними, як він знав, старий ніколи не переймався. Геть ніколи. Не краяв душу догідливими думками. І в цьому була його вищість. Він нічого такого не відчував. Ніби азійський вершник чи китайський розбійник. А от мати, що мала коріння з Ліверпуля та англійські манери, відрізнялася тонкими почуттями. Так само, як преподобний доктор, що проповідував у своєму чорному вбранні. Та навіщо ті тонкі почуття, коли вони тебе пригнічують? До дідька!

Високі двері відчинилися, і ввійшла місіс Скуґлунд, промовляючи:

«Це мені здалося чи щось тут грюкнуло?».

«Це я взяв відерце, щоб підкинути вугілля в грубку, але не втримав. Перепрошую, такий незграба», — вибачився Вуді.

Татко від образи мовчав. Очі вирячені й червоні, рідка чуприна сповзла на чоло, і хоч він ні пари з вуст, стримуване дихання і напружене черево свідчили про безмежну лють.

«Я помолилася», — повідомила місіс Скуґлунд.

«Сподіваюся, це було вдало», — зазначив Вуді.

«Знаєте, я нічого не роблю без напутньої поради, так от, я отримала відповідь, і вона позитивна, тож тепер я знаю, що чиню вірно. Зачекайте трішки, поки сходжу до кабінету і випишу чек. Я попросила Юрдіс принести вам кави. Пройти крізь таку заметіль…».

Щойно за нею зачинилися двері, низькорослий татко, нестерпний, як завжди, пробубонів:

«Який такий чек? На біса! Мені готівка потрібна».

«Вони вдома грошей не тримають. Завтра в банку отримаєш готівку. Але, татку, якщо вони викриють втрату тарілки, заблокують чек, і що ти матимеш?».

Батько запустив було руку собі в штани, аж тут зайшла Юрдіс, несучи тацю. І одразу накрила мокрим рядном татка:

«Саме тут треба оправлятися, добродію? Це що — чоловіча вбиральня?».

«То скажіть, де тут чоловіча вбиральня», — огризнувся татко.

Вона подала каву, налиту в найогидніші кухлики з тих, що були в буфеті, й, пожбуривши тацю на стіл, повела татка коридором. А тоді стала на чатах біля дверей ванної, щоб він не намірився швендяти будинком.

Місіс Скуґлунд покликала Вуді до свого кабінету і, вручивши йому складений чек, сказала, що тепер слід разом помолитися за Морріса. Тож він знову став на коліна під запорошеними рядами картотеки, зробленої з картону під мармур, збоку від робочого столу зі скляною лампою під абажуром, що своїми зборками нагадував цукерницю. Місіс Скуґлунд своїм низьким голосом зі скандинавським акцентом схвильовано звернулася до Ісуса-а Христа-а — а вітер тим часом шмагав дерева, дубасив по стінах, жбурляв снігом у віконні шиби, — просячи наповнити сві-і-тлом, му-удрістю і любо-ов’ю таткову душу. Вуді ж попросив у Бога лише те, щоб татко поставив тарілку на місце. Він тримав уклінною місіс Скуґлунд якомога довше. А тоді подякував — сама люб’язність, як він це вмів — за її християнську доброту і сказав:

«Я знаю, що кузен Юрдіс працює в Християнській асоціації молодих людей Еванстона. Чи не була б вона так ласкава зателефонувати йому і попросити для нас кімнату на ніч, бо долати знову цю хурделицю аж ніяк не світить? Іти до Асоціації не далі, ніж до трамвайної зупинки. Та й невідомо, чи трамваї взагалі ще ходять».