Американська єврейська проза. Століття оповідань

Коли підозрілива Юрдіс з’явилася на виклик місіс Скуґлунд, то просто вибухнула гнівом. Спершу вдираються до будинку, хазяйнують, як у себе в хаті, просять грошей, змушують її принести каву, а ще, дивись, і гонорею залишать на стільчаку в туалеті. Юрдіс — Вуді сам бачив — була з тих, хто протирає спиртом дверні ручки після гостей. Хоч там як, вона зателефонувала до Асоціації й знайшла їм кімнату з двома ліжками за сімдесят п’ять центів.

Отож, у татка було вдосталь часу, щоб знову відчинити етажерку, облицьовану дзеркальним склом чи німецьким сріблом (чимось надзвичайно вишуканим і тонким), тому після того, як два Зельбста подякували та відкланялись і знову вийшли на вулицю, потопаючи по коліна в снігу, Вуді проказав:

«Татку, я все зробив, щоб тебе прикрити. Ти повернув річ на місце?».

«Ще б пак», — заспокоїв його татко.

Вони пробилися крізь сніг до маленького будинку Християнської асоціації, захищеного дротяною решіткою, наче поліцейський відділок, так само нагадуючи його і за розміром. Вхідні двері були замкнені, але після того, як вони погрюкали в решітку, карлуватий чорношкірий впустив їх і повів сходами нагору до голого цементного коридору з рядом маленьких дверей. Ну, чистий тобі павільйон для дрібних тварин у Лінкольн-парку. Провідник сказав, що харчів у них немає, тож вони просто стягли з себе промоклі штани, щільно закуталися в армійські ковдри кольору хакі й розпросталися на ліжках.

Зранку вони поперед усього вирушили до Еванстонського національного банку і отримали п’ятдесят доларів. Не без клопоту. Касир пішов зателефонувати місіс Скуґлунд і надовго зник.

«Куди він к бісу подівся, га?» — не витримав татко.

Та тут касир повернувся і спитав:

«Якими купюрами хочете отримати?».

«По одному долару», — відповів татко. А тоді пояснив Вуді:

«Буяк зберігає гроші в однодоларових папірцях».

Тільки Вуді більше не вірив, що Галина поцупила гроші старого.

Тоді вони вийшли на вулицю, де скрізь працювали бригади з прибирання снігу. Величезне сонце світило з блакиті ранкового неба, і Чикаго поволі позбавлявся високих заметів, що на якийсь час прикрасили місто.

«Не варто було так на мене накидатися вчора, синку».

«Вибач, татку, але ж ти пообіцяв, що не підстроїш мені каверзу».

«Добре-добре. Проїхали, тим більше, що ти мені допоміг».

Але татко таки прихопив срібну тарілку. То ж бо й воно. Через кілька днів місіс Скуґлунд і Юрдіс відкрили пропажу, і наприкінці тижня вони вже всі разом чекали на Вуді в кабінеті Ковнера в благодійному закладі. Запросили також преподобного доктора Краббі, ректора семінарії, і Вуді, який доти ширяв собі вільно, був підбитий і рухнув, палаючи. Він казав їм, що ні в чому не винний. І вже навіть даючи сторчака, обурювався, що вони зводять пеню на нього. Доводив, що ні він, ні татко нічого не чіпали в місіс Скуґлунд. А те, що зникло — він і гадки не мав, про що йдеться, — вочевидь, просто поклали в інше місце, і коли воно знайдеться, їм буде соромно. Після того, як усі його вишпетили, доктор Краббі оголосив, що поки Вуді не скаже по правді, його відраховують з семінарії, де він, до того ж, не може похвалитися успіхами. Тітка Ребека відвела його вбік і сказала:

«Ти мале порося, копія батька. Більше сюди не приходь».

На що татко зауважив:

«То хто мав рацію, малий?».

«Не варто цього було робити, татку».

«Справді? Та чхати я хотів на них, щоб ти знав. Можеш забирати цю тарілку, бігти й виправдовуватися перед цими святошами».

«Мені шкода, що ми так учинили з місіс Скуґлунд, вона стільки добра нам зробила».

«Добра?».

«Добра».

«Нема добра задарма».

У чому, а в цьому татка було не переконати. А проте сорок із гаком років вони потім обговорювали ту подію з різним настроєм, з різних перспектив, під різними кутами зору, в міру того як змінювалася, глибшала і міцнішала їхня близькість.

«Чому ти це зробив, татку? Заради грошей? А куди ти подів ті п’ятдесят баксів?» — поцікавився Вуді через кілька десятків років.

«Розрахувався з букмекером, решту вклав у справу».

«Ага, на перегонах зіграв».

«Хай так. Але я вбив двох зайців, Вуді. І себе не образив, і тобі послугу зробив».

«Так то все заради мене?».

«Ти дивне життя якесь вів. Зовсім не по тобі шите, Вуді. Всі ті жінки… Той Ковнер, хіба то чоловік? Ні пес, ні баран. Уяви, а якби вони зробили з тебе священника. Ото був би священник! По-перше, ти б сам не витримав, а по-друге, вони б тебе рано чи пізно виперли».

«Цілком можливо».

«І потім, ти б не став навертати євреїв, а саме це їм було потрібно».

«Знайшли час лудити євреїв, — сказав Вуді. — Принаймні я не дурив їх».

Татко знову перетяг його на свій бік, що тут сказати: рідна крівця, та сама тверда шкіра, неоковирність. Не створений для духовного життя. Хоч як не пнись.