Американська єврейська проза. Століття оповідань

Татко був аж ніяк не гірший за Вуді, а Вуді — аж ніяк не кращий за татка. Татко не шанував теоретичні теревені, але завжди повчав Вуді, як триматися — весело, щиро, природно, доброзичливо і безпринципно. Єдиною слабкістю Вуді була його безкорисливість. Це працювало на користь таткові, хоч він і під’юджував Вуді. «Ти забагато покладаєш на себе», — повторював татко. Але Вуді тому й віддав своє серце таткові, що той був останнім егоїстом. А, як правило, саме егоїстів більш за все люблять. Люблять за те, що вони дозволяють собі речі, які ми боїмося собі дозволити. Тому така прихильність.

Пригадавши ломбардну квитанцію на срібну тарілку, Вуді не втримав раптового нападу сміху і аж закашлявся. Після того, як його виключили з семінарії та відлучили від благодійного закладу, татко сказав:

«Хочеш туди повернутися? Ось, тримай квитанцію. Я віддав у заставу ту річ. Вона виявилась не такою коштовною, як я гадав».

«Скільки тобі за неї дали?».

«Усього тільки дванадцять з половиною. Але коли хочеш повернути тарілку, сам шукай гроші, бо в мене нічого не залишилося».

«Ти, мабуть, упрів у банку, коли касир пішов зателефонувати місіс Скуґлунд щодо чека?».

«Трохи понервував, — погодився татко. — Але знав, що вони так швидко не помітять пропажу».

Крадіжка була частиною таткової війни проти матері. Проти неї, тітки Ребеки та преподобного доктора. Татко обстоював реалізм. Мати виступала на боці сил релігії та пригнічення. Бої тривали безперестанно понад сорок років. Час минав, мати й дівчата давно животіли тільки на допомогу і, як особистості, втратили свою сутність. Бідолашні, обернулися в утриманок і хворих на голову. Тим часом грішник Вуді залишався їхнім вірним і люблячим сином та братом. Він доглядав за будиночком — робив усе, що стосувалося даху, швів цегляної кладки, електропроводки, теплоізоляції, кондиціонера, — платив за опалення, світло і харчі, купував їм одяг у компанії роздрібної торгівлі «Сірса, Робака і Віболдта», придбав телевізор, який вони дивилися так само благоговійно, як і молилися. Паула ходила на курси з макраме та вишивання по канві й часом підробляла, проводячи заняття з працетерапії в будинку для людей похилого віку. Але через свою неврівноваженість довго не витримувала. Нечистий татко більшу частину свого життя присвятив виведенню плям з чужого одягу. Останніми роками вони з Галиною утримували хімчистку самообслуговування у Вест-Роджерс-парку, таке собі підприємство типу пральні самообслуговування, що залишало таткові вільний час на більярд, перегони, картярські ігри в раммі чи безик. Щоранку він заходив за перегородку перевірити фільтри очисних машин. Часом він знаходив там цікаві речі, які жбурляли в барабани разом із одягом — траплялося навіть, коли пощастить, надибати медальйон з ланцюжком чи брошку. Він посилював очисний розчин, підливаючи блакитну і рожеву рідину з пластикових дзбанів, читав «Форвард» за другою чашкою кави, а тоді йшов геть, залишаючи на господарстві Галину. Якщо їм не вистачало на оренду, Вуді допомагав.

Коли у Флориді відкрили новий центр відпочинку Волта Діснея, Вуді влаштував своїм утриманцям свято. Відряджав туди їх, звичайно, окремими групами. Найбільше тішилася Галина. Вона потім безперервно розповідала про промову, яку виголосив механічний Авраам Лінкольн. «Просто диво, уявіть лише, він встає, рухає руками, ворушить губами. Справжнісінький й годі! Ще й промову яку виголосив!». З-поміж них Галина була найрозсудливішою, найлюдянішою, найпоряднішою. Тепер, після таткової смерті, всі її потреби поза соціальним забезпеченням покривали Вуді та син Галини Мітош, органіст на стадіоні — вони їх ділили порівну. Татко вважав страхування шахрайством. Він не залишив Галині нічого, крім застарілого обладнання.