Американська єврейська проза. Століття оповідань

У швидкому темпі вони оглянули слідом за гідом палац: довгі зали, увішані гобеленами та майстерно виконаними дзеркалами, величезні кімнати, заповнені старовинними меблями, старими книжками, картинами, скульптурами — більшість із них кращого смаку, ніж ті, що Фріман бачив на іншому острові, — а також ліжко, на якому спав Наполеон. Але коли Фріман потайки торкнувся стьобаної ковдри, то зробив це не досить непомітно, щоб уникнути всевидячого ока італійського гіда, який гнівно підняв свій ціпок на рівень Фріманових грудей і вигукнув: «Баста[60]!». Це засоромило Фрімана й двох англійських леді з парасольками, і він почувався ніяково, аж поки групу (їх було осіб двадцять) не привели в сад. Побачивши звідси, з найвищої точки острова, панораму золотаво-блакитного озера, Фріман ахнув. Пишна рослинність, що буяла навколо, теж була розкішною. Вони йшли між апельсинових і лимонних дерев (він раніше не знав, що лимон — це парфуми), між магнолій і олеандрів — гід голосно вимовляв назви. Скрізь була безліч квітів: величезні камелії, рододендрони, жасмін, троянди всіх кольорів і сортів, і все потопало в п’янких квіткових пахощах. У Фрімана запаморочилося в голові, він був ошелешений і почувався трохи божевільним від такої надзвичайної атаки на свої почуття. Водночас у нього виникло (хоч це й була якась «підпільна» реакція) болісне, гнітюче відчуття (більш схоже на застереження) своєї власної знедоленості. Йому було важко це пояснити, бо зазвичай він був досить пристойної думки про себе.

Коли смішний гід вистрибцем рушив далі, вказуючи ціпком на кедри, евкаліпти, камфорні та перцеві дерева, колишній адміністратор, приголомшений усім цим побаченим вперше й водночас ледь дихаючи від захоплення, відстав від групи туристів під приводом вивчення плодів перцевого дерева. Коли гід помчав уперед, Фріман (хоч і не так впевнено, як планував) шмигнув за дерево, пробіг стежкою повз високі лаврові кущі, а потім униз двома маршами сходів, перестрибнув через мармурову стінку й квапливо пішов ліском — у сподіванні, в пошуку, з бозна якими думками.

Фріману здавалося, що він іде в напрямку саду біля води, де вчора бачив дівчину в білій сукні, але, проблукавши кілька хвилин, він вийшов до маленького пляжу, вкритого галькою, від якого в озеро спускалися кам’яні сходинки. За сотню футів звідси був прив’язаний човен, на ньому нікого не було. Виснажений своїм збудженням, трохи меланхолійний Фріман сів під деревом перепочити. Коли він підвів очі, якась дівчина в білому купальнику саме піднімалася сходинками з води. Фріман став дивитися, як вона чалапає берегом і її мокра шкіра виблискує в яскравому сонячному світлі. Вона помітила його і швидко нахилилася за рушником, який залишила на підстилці, накинула його на плечі й цнотливо прикрила його кінцями свої високі груди. Мокре чорне волосся спадало їй на плечі. Вона дивилася на Фрімана. Він підвівся, подумки складаючи слова вибачення. Туман, який був у нього перед очима, зник. Фріман зблід, а дівчина почервоніла.

Фріман був, звісно, справжнім нью-йоркським хлопцем. Поки дівчина стояла, невимушено дивлячись на нього (це тривало, мабуть не більше тридцяти секунд), він усвідомлював своє походження і деякі інші вади; водночас знав, що виглядає непогано, можна навіть сказати — цілком привабливо. Попри крихітну плішинку ззаду, не більшу за десятицентову монетку, його шевелюра була густа й виразна, погляд сірих очей — ясний і щирий, ніс — красивої форми, рот — великий. Руки та ноги в нього були цілком пропорційні, живіт — плаский. Йому трохи не вистачало зросту, але він знав, що це майже непомітно. Одна з його колишніх подружок говорила, що, подекуди, він здається їй високим, і це компенсувало ті випадки, коли він вважав себе низеньким. І все ж таки, знаючи, що справляє гарне враження, Фріман побоювався цього моменту — почасти через усе те, чого він прагнув від життя, почасти через незліченні перешкоди, що існують між незнайомцями (хай би воно зникло назавжди, це слово).