Баришник дур-зіллям

— Не має значення. — Вираз обличчя місіс Рассекс пом'якшав; вона всміхнулась і поклала свою долоню на руку Ебенезера. — Те, що ви мені щойно сказали, я в глибині душі увесь цей час знала, і я скоро побачила, яку дурницю зробила, погодившись на цей шлюб. Проте я була і досі залишаюся жертвою ще однієї химери, що передалася мені, наче якась спадкова хвороба, від батька: я була надто гордовитою, щоб відмовитися від того шляху, на який уже ступила, навіть коли бачила, що він не принесе мені нічого, окрім болю та відрази. Замість визнати свою помилку і залишити Провінцію я вирішила скористатися з обставин, що склалися, якнайкраще; я поклялася, що не помину жодної нагоди спокутувати свій гріх, який полягав у тому, що я рівняла добрих чоловіків із поганими. Саме це, сер, і пояснює вашу присутність тут, і те, що ви, поза сумнівом, узяли за нескромне заохочення з нашого боку… І мені шкода Генрієтту більше, ніж себе, бо це був зовсім не її вибір — жити з таким ревнивим і невсипущим деспотом. І хоча я маю визнати, що ми поводилися, мов гулящі дівки, сер, я прошу вас пам'ятати, що ми не такі: я відкрила свої двері шляхтичу, і навіть добра Ґвіневера зіграла роль повії заради лицаря! І сказати мені зараз, що ви лише Бен, син баришника, чи морячок Спритний Білл Худько, було б не дуже чемно з вашого боку, сер Бенджамін, хіба ні?

Говорячи так, вона між іншим бавилася рукою Ебенезера, погладжуючи кожний його кістлявий палець нігтем свого вказівця; насамкінець вона підвела свої прекрасні карі очі, капризно насупила брови і всміхнулася дещо лукавою усмішкою.

Щоки Ебенезера спалахнули рум'янцем; його ніс і брови тремтіли й смикалися.

— Люб'язна пані… — Час вже було щось робити; він мусив негайно її обійняти або ж впасти перед нею на коліна, запевнивши, що згорає від пристрасті… але хоча почуття, що вирували в його грудях, якимось дивним чином відрізнялися від тих, яких він зазнав у подібних любовних халепах, він так і не міг змусити себе зробити те, чого вимагали від нього обставини.

— Я перепрошую, мадам, не сприйміть це як образу…

Місіс Рассекс відсахнулася. На її збентеженому обличчі одразу з'явилася недовіра, котра вже перейшла в гнів.

— Послухайте, зрозумійте мене правильно…

— Навряд чи це мені вдасться, ви так не думаєте? — сказала вона з люттю. — Чи, може, ви мені тепер збираєтеся сказати, що ви такий собі християнський святий у перевдязі, який дбає про честь мого чоловіка!

— Він йолоп, — запевнив її Ебенезер. — І якщо він носить роги, то цілком їх заслужив своєю грубою…

— Тоді все ясно як божий день, — відрізала вона. — Твій приятель викрав собі лошицю, а тобі залишив стару шкапу сапату!

— Ба ні, мадам, присяй-бо! Я не маю жодного бажання мінятися місцями з Макевоєм, повірте мені!

— Та ви тільки-но послухайте цього негідника! Виявляється, ми обоє не надто гарні, як на його смак, і він навіть не соромиться нам говорити те у вічі! І ви ще називаєте мого чоловіка нечулим?

До цієї хвилі Ебенезер говорив лагідно, ба навіть сором'язливо, боячись уразити гонор дами. Але серед тих нових дивних почуттів, що його охопили, була якась незнайома самовпевненість, котрої він ніколи досі не відчував у присутності жінки. Він не став завдавати собі клопоту, гадаючи, звідки це у нього взялося; не довго думаючи, під впливом цього почуття він схопив її руку і, міцно тримаючи, попри всі її спроби визволитися, притис до грудей.

— Відчуйте, як калатає моє серце! — звелів він. — Невже це биття християнського святого? Невже ви вірите в те, що я можу сидіти тут холодний і байдужий?

Місіс Рассекс не відповіла; не дуже виразні роздратування і зневага прийшли на зміну її початковому гніву.

Ебенезер заговорив далі, досі стискаючи її руку.

— Ви не дитя, місіс Рассекс; і звісно, ви бачите, яке жадання збудили в мені! Ба ні, лише двічі в житті я палав таким вогнем, і в обох випадках, о Боже, згадуючи про те, я знову відчуваю пекучі докори сумління! — обидва рази я був на волосину від того, щоб зґвалтувати жінку, яку кохав! І, далебіг, ви гарна, поза сумнівом, найвродливіша жінка, яку мені коли-небудь доводилося бачити в Меріленді! Ви справжнісінький шедевр, тоді як ваша Генрієтта тільки копія!

Стикнувшись із такими запевненнями, дружина мірошника вже не могла сердитися, і від її гніву залишився хіба що слід.

— То що ж тоді заважає вам бути мужчиною? — Вона не могла приховати усмішки, а Ебенезер зашарівся, бо поки вона говорила, то помітила, що йому аж ніяк не бракує мужеських прикмет. — Чи то пак, оскільки я ясно бачу вашу пристрасть, що ж тоді вас стримує? Невже це страх перед моїм чоловіком?

Ебенезер покрутив головою.

— То що ж тоді стоїть на заваді? — У її голосі знову почулося роздратування. — Чи, може, ви боїтеся, що я, як і багато інших блудниць, заразна? Присяй-бо, тоді це й справді навдивовижу обачний ґвалтівник, який питає у своєї жертви свідоцтво про стан її здоров'я!