Баришник дур-зіллям

Ебенезер зітхнув. Критичний слухач, що сидів у глибині його душі, запитував те саме лише декілька хвилин тому, поки він говорив, і, шукаючи відповідь на це запитання, він помітив одну приголомшливу річ: раптом здалося, що невинність втрачала в його очах своє значення одночасно з падінням тієї цінності, яку він їй надавав; і хоча він і досі за звичкою, не задумуючись, оспівував її, проте був вражений, помітивши, що в ці хвилини, коли оцінював її безсторонньо, думка про її цілковиту втрату майже не збурювала в ньому жодних почуттів. Отож він зітхнув і, слабо всміхнувшись, відповів:

— Одним словом, леді, я вже став байдужим до цього. Ба навіть більше, я вже втомився від цієї невинності.

— Овва, тоді не варто говорити більше! — її голос став густим, очі заблищали; вона простягла до нього обидві руки. — Ходи-но до мене, і покінчимо з цією твоєю невинністю!

І хоча він узяв її руки у свої, аби показати, що вони в нього тремтять від жадання і вдячності, Ебенезер усе ж таки не обійняв її.

— Те, що я цінував раніше, втратило для мене майже будь-який сенс, — мовив він лагідно, — і коли я думаю, що рано чи пізно це має статися, той кінець, про який ви говорите, так само, як має колись настати смерть, і, ймовірно, за обставин не таких приємних, як ці, ну, що ж, тоді я себе питаю: яка мораль випливає з цієї історії? Невже це означає, що весь світ існує даремно? Чи, може, те, чого світові бракує, ми мусимо постачати йому самі? Моя відчайдушна спроба взяти приступом Меріленд — цей мій похід мандрованого лицарства Невинності й Мистецтва, звісно, я бачу тепер, що це була будівля, зведена навіть не на піску, а на чорному і безмежному серпанку Прірви. Звідси і той голос у мені, який кричить: «Покінчи з цим, ну ж бо!» — тоді як інший стоїть, відчуваючи благоговійний страх перед цим починанням; і бачить у марноті цього почину всю шляхетність, дозволену впалим. Це не просто повітряний замок, говорить цей другий голос, це храм духа, святилище Афіни, де Розум шукає собі прихистку від Фурій, ще жаскіших, ніж ті, що колись переслідували Ореста…

— Досить! — запротестувала місіс Рассекс, але не без нотки сердечності в голосі. — Оскільки зрозуміло, що ви мене не хочете, я беру назад своє запрошення. Але не очікуйте, що я збагну оці ваші балачки про Прірву і Замки: говоріть англійською, як тут у нас в Черч-Кріку заведено, бо інакше я так ніколи і не знатиму, у який спосіб мене образили!

Ебенезер похитав головою.

— Достоту, ось справжнє благородство, чиє милосердя і ласка проявляють себе у відмові! Й ось вам парадокс, бо та ж сама ласка, що додає мені відваги чітко заявити про своє рішення, водночас завдає йому майже смертельного удару!

— Досить; я прагну зрозумілого пояснення, а не лестощів.

Діставши таку підтримку, Ебенезер виголосив, що подарувати їй тут і зараз рештки своєї невинності хоча й було б для нього неабияким привілеєм, а зарівно і великою радістю, однак він поклав відмовити собі у такій втісі, котра, хоч би яка велична, була б однак позбавлена належного смислу.

— Коли я вперше поринув у вир Життя, — мовив він, — Дівоцтво було стягом із єдвабу, яким я тоді розмахував, у яскравих кольорах і щойно зшитим. Тепер, зазнавши всіляких бур, він полиняв і збігся, подерся в битвах так, що навіть той, хто його несе, може взяти його помилково за ганчірку, якою чистять чоботи. Але попри це, він і досі залишається стягом і заслужив на ту останню почесть, що віддасться прапорам: раз уже я мушу втратити його, то не стану кидати по дорозі, але складу із гідністю на полі бою.

І самому поетові цей образ видався далеко не найгіршим, йому він здався прийнятним і необразливим, а також прозорим і щирим. Одначе, чи поділяла дружина мірошника його думку, він так ніколи й не довідався, бо коли він уже готувався спитати про це, вона, умить пополотнівши, підхопилася з канапи, почувши якоюсь хвилею раніше, що хтось біжить дорогою.

— Моліться Богу, щоб він уберіг вас до того дня, коли ви надумаєте здатися, — сказала вона тремтливим голосом, у якому бринів страх.

— Ось у дверях мій чоловік!

14

Дружина мірошника двічі впадає в забуття, мірошник — один раз, а поет, який порівнює життя із безсоромним драматургом, жодного разу

Переляк місіс Рассекс, який так не в'язався з її вдачею, нагнав на Ебенезера такого жаху, що коли він побачив мірошника, який увірвався, розмахуючи своєю шаблюкою, із ним ледве знову не приключилося те лихо, якого він зазнав у «Володарі морів» у Плімуті.

— Заради Бога! — закричала місіс Рассекс, підбігаючи до чоловіка. — Що сталося?

— Побачиш, хвойдо, я не буду я, коли не тільки йому, а й тобі не зітну голову!

Він спробував було одіпхнути її вбік, аби дістатися поета, який зіщулився від страху, але вона обвила його, як плющ дуба, так що він, припадаючи на одну ногу, міг тільки шкандибати по вітальні.