Баришник дур-зіллям

Ці його останні слова, попри те що від них пробрало морозом, спонукали їх до дії. Вони перевернули човника, щоб осушити його, потягли берегом вниз і спустили на воду. Міркування Макевоя виявилися слушними: завдяки воді, що стояла на дні човника, шви бортів і кільсона не протікали. Приставши на пропозицію Ебенезера, який дещо навчився веслувати в Берлінґейма, Бертран і Макевой озброїлися половинками черепичок, які знайшли на березі, щоб було чим вичерпувати воду, яку, поза всяким сумнівом, вони мали набрати, та щоб не дати човнику вийти з вітру, бо тоді б їх накрило хвилею.

І хоча він насправді тепер мало переймався своєю безпекою, однак тягар відповідальності важким каменем лежав на серці поета. Він мав вельми невиразне уявлення про те, що зараз робив, але вони так виконували його вказівки, від яких залежало їхнє життя, неначе він був капітаном Керном! Але хоч яким вбогим був його досвід у мистецтві мореплавства, він, вочевидь, значно переважав той, що був у Бертрана і Макевоя. І хай яким великим був той тягар відповідальності, однак він більше не був для нього чимось незнайомим; він зчепився з ним, зберігаючи спокій, наче мав справу зі старим, добре знайомим супротивником, міркуючи, чи не зашкарубла останнім часом його чутливість до таких речей так, як шкарубнуть долоні учня муляра, що зазнають частих ушкоджень.

— Я так гадаю, що було б краще, якби ви обоє сіли попереду, щоб припідняти корму. Якщо мій спосіб гребти нас підведе, тоді ми зможемо веслувати, як дикуни.

Вони забралися в човен, сильно тремтячи від того, що знову довелося намокнути. Ебенезеру вдалося, відштовхуючись від дна, проплисти десь сотню ярдів на мілині, перш ніж стало зрозуміло, що час уже вставити весло в кочет транця і почати веслувати. На щастя, першу милю вони пропливли під ослоною острова; відносно спокійні води дали йому можливість здобути якісь навички веслування, щоб, занурюючи у воду лопать для гребка, не згубити весло. Але скоро острів уже був надто далеко, щоб їх захистити: море з шипінням накочувало хвилі за кормою — три, чотири і п'ять футів висотою від жолобниці до гребня; із кожною хвилею човник, здавалося, на якусь мить перелякано завмирав, а потім ковзав назад, неначе його хтось тягнув у зворотному напрямку. Ебенезеру аж дух перехоплювало — звісно, їх має залляти вода! Але в останню мить корму різко кидало вгору, і човник сунув уперед на гребні хвилі; низенькі борти зникали; вода переливалася через обидва планшири; Бертран і Макевой шалено вичерпували воду, щоб залишитися на плаву. Потім море кидалося на них знову, і човник, здавалося, ковзав задом до пащі, що розчахнулася за ним. Кожна хвиля була новим жахіттям; видавалося неймовірним, що вони зможуть пережити її, і коли якимось чудом їм усе ж таки вдавалося її здолати, це не давало їм ані хвилинки для перепочинку. Робота керманича була особливо важкою і вимагала спритності; човник насправді рухався постійно вперед, але, коли накочувала хвиля, видавалося, що він пливе кормою назад; замість гребти Ебенезер був змушений використовувати весло як стерно, щоб не дати човну вийти з вітру, ба більше, йому треба було правити назад, оскільки вода насувалася швидше, ніж рухався човен. Тільки на гребні він міг, затримавшись, зробити один чи два гребки, але ні на мить довше, бо інакше човник відхилився б від свого напрямку в наступній жолобниці. Чоловіки швидко занепали духом, так що не могли говорити; вони працювали, мов одержимі, і коли місяць пробився крізь хмари, то він висвітив три нажахані обличчя, які витріщили очі на чудовисько, що ось-ось мало їх поглинути.

Про те, щоб вертатися назад, не можна було й подумати, бо якби навіть якийсь бог і зміг їх повернути, вони не змогли б гребти проти вітру. Втім, після години, як їм здалося, шалених зусиль, коли вони не раз були на волосину від загибелі, рятуючись хіба що дивом, хоч насправді усе це тривало, либонь, не більше двадцяти хвилин, світло попереду, схоже, не стало анітрохи ближчим. Ба навіть гірше, складалося враження, що воно помітно посунулося на північ. Саме Бертран перший занепокоївся цією обставиною, і це змусило його заговорити вперше за ці останні хвилини.

— Отець Небесний! А що коли це корабель, і там немає ніякої землі на багацько миль попереду?

Макевой запропонував альтернативну гіпотезу.

— Можливо, вітер трохи повернув на північний захід. Доведеться, либонь, протьопати кілька миль берегом.

— Є ще одне більш втішне пояснення, — сказав Ебенезер. — Я навіть не смію сподіватися… Але стривайте! Ви чуєте якийсь звук?

Вони припинили свою роботу, щоб прислухатися, і їх ледве не накрило наступною хвилею.