Баришник дур-зіллям

— А тепер, — сказав той, хто тримав ліхтаря, — мені б не хотілося вам тут усе псувати, але капітан Еврі чекає на палубі й хоче з вами всіма поговорити. Він пообіцяв, що одразу ж віддасть леді на тортури, якщо ви тут баритиметесь, тож будьте слухняними, панове.

Мить повагавшись, бранці, яких стали підганяти Генрієтта і місіс Рассекс, підкорилися наказові. Уже споночіло, і з заходу дув сильний холодний вітер; попри безлад в голові, Ебенезер здивовано помітив, що шлюп не кинув котву, а був у положенні левентик, у мертвій зоні, неподалік від корабля піратів, чиї вогні світили на відстані кількох сотень ярдів попереду. Слай і Скеррі підібрали декількох чоловіків, а бранцям звеліли згуртуватися у середній частині судна і нікуди не рухатися, поки судно знову вирушало в путь. Поетові дещо відлягло від серця — може, їх взагалі не збираються перевозити на інший корабель?

Капітан Керн, що проходив поруч, підкріпив його надії.

— Я маю провести капітана вгору Затокою, — пробурмотів він, — бо інакше його можуть вгледіти, а корабель захопити. — Він більше нічого не міг їм сказати, бо пірати послали його на корму пильнувати за грота-шкотом. Капітан Слай і капітан Скеррі, зневажливо посміхаючись, попрощалися з бранцями і шлюпкою відплили до свого корабля, що, вочевидь, був разом з «Фенсі» Еврі біля острова з підвітряного боку. Темрява заважала Ебенезеру побачити ватажка тих, хто тепер тримав їх у полоні й, сидячи біля стерна, наказав одному зі своїх двох помічників стежити за клівером, а іншому — худорлявому юнаку з білявою бородою, який більше скидався на сільського хлопця, ніж на пірата, — сторожити бранців. Коли Ебенезер підняв руку, щоб обійняти Анну за плечі, вона відсахнулася від нього, неначе він і сам був піратом.

— Ану тримайся подалі, приятелю, — з погрозою в голосі мовив охоронець. — Це дільце ти залиш для нас.

Жінки збилися докупи біля щогли: двоє молодших досі шморгали носами й скімлили, але місіс Рассекс, бачачи, що до найгіршого справа ще не дійшла, зберігала досить самовладання, щоб обійняти та спробувати втішити обох дівчат. Хай що там мав на думці капітан піратів, було очевидно, що це для нього не така вже й нагальна справа, як капітан Скеррі (який і вигнав бранців з трюму) змусив їх повірити; упродовж цілої години троє чоловіків, хапаючи дрижаки, мовчки стояли під дулами пістолів вартівників, тоді як шлюп, прямуючи на північ, котився вперед широкими просторами Чесапіку. Вітер був свіжий, і хитавиця в Затоці — доволі помітна; місячне світло затуляли гнані на схід рвані хмари. Нарешті зі сторони стерна пролунав голос: «Ну добре, містере Шенноне, приведіть-но сюди на корму джентльменів».

Боячись того, що чекає на них попереду, Ебенезер захотів востаннє поцілувати Анну; він завагався, але врешті-решт вирішив не ризикувати й не викликати невдоволення у вартівника, однак увесь шлях до корми подумки картав себе за свою сором'язливість. Невеличке світло, що горіло біля нактоуза, висвітило капітана Керна, який, увесь напружившись, стояв біля стерна, і відкрило лице сумнозвісного Довгела Бена Еврі: це був чоловік із сумними очима й обличчям мов у гончака, зовсім не грізний на виду, шатен зі скромненькою борідкою та підкрученими догори вусами.

— Добрий вечір, джентльмени, — мовив він, майже не відриваючи очей від компаса. — Я вас довго не затримуватиму. Чи не скажете, капітане Керн, що у нас лежить на траверсі?

— По правому борту, — буркнув капітан, — якщо не наскочимо на мілину, почуєте шум прибою з підвітряного боку.

— Чудово. — Капітан піратів насупив чоло і посмоктав люльку. — Еге ж, а ось і прибій; ви напрочуд гарний лоцман, капітане Керн! Ну, а тепер, джентльмени, у мене є тільки одне запитання… Ет, клятий тютюн! — Він декілька разів затягнувся, аж поки жаринки розгорілися до яскраво-жовтого кольору. — Ну, ось так уже краще. Це просте запитання, панове, відповідатимете по черзі, почнемо он з того високого добродія: ви вправний моряк, чи, може, колись ним були?

Пірат, якого звали містер Шеннон, ткнув Ебенезера в спину пістолем, але поета не треба було примушувати до відповіді; його серце запалало надією, неначе ті жаринки в люльці, коли він побачив, що їхній полонитель і поведінкою, і зовнішністю нагадує джентльмена.

— Ні, пане, я всього лише бідний поет і не володію жодним ремеслом, окрім римування, а єдиний мій скарб — це моя сестра, що стоїть отамо, і я готовий викупити її честь своїм життям! Насмілюся попрохати вас, сер, пообіцяти мені, як джентльмен джентльмену, що цим жінкам не завдадуть жодної кривди?

— Спитайте другого джентльмена, містере Шеннон.

Вартівник підштовхнув Бертрана.

— Ні, пане, перед Богом клянуся, я ніякий не моряк і взагалі ніхто, хіба що тільки простий слуга, який проклинає годину, коли народився!

— Дуже добре, — зітхнув капітан Еврі, не зводячи очей з нактоуза. — А ви, сер?