Баришник дур-зіллям

— Та що ти верзеш, дівчино, — глузливо кинула місіс Рассекс із темряви, — викинь подібні думки зі своєї гарненької голівки! Уяви тільки, якби ми з Генрієттою наклали на себе руки, коли Том Паунд захопив нас у полон? То нас би тут сьогодні не було!

Ненавмисна іронія цих слів викликала загальний, хоч і сумний сміх, але місіс Рассекс не вгавала, стверджуючи, що стерпіти можна все що завгодно, ба навіть десять років провести наложницею в морі, поки зберігається бодай якась надія на краще.

— Ми ще не знаємо напевне, чи вони збираються нас убити, — сказала вона. — Присяй-бо, таж вони нас ще навіть не зґвалтували!

Відчуваючи, що Анна починає втрачати мужність, Ебенезер вирішив зайти з іншого боку.

— Пригадуєш, як ми колись разом із Генрі читали Евріпіда і з яким презирством ми ставилися до «Троянок», нікому не попускаючи? Гекубу ми називали мегерою, охопленою жалістю до самої себе, а Андромаху боягузкою чи лицеміркою. Якщо вона так любить Гектора, тоді чому дозволила, щоб клятий Пірр зробив її своєю хвойдою? Чому не покінчити із життям і не врятувати честь родини? Якими ж бо невблаганними моралістами бувають діти! Але я так тобі скажу, Анно — я більше цю жінку не зневажаю. Ми возвеличуємо мучеників; вони є нашою ганьбою і прикладом для нас; але хто ж із нас, що впали, стане на їхній шлях? Ба більше, в образі Андромахи міститься висока мораль; її сльози викривають, яким кривавим цирком є чоловіче жадання; у її зітханні тонуть крики тисячі героїв, а покора, яку вона виказує, перетворює Елладу та Ярмарок суєти.

Самого ж Ебенезера ці доводи переконали не настільки, як, він сподівався, мали переконати Анну. Вчинити самогубство лише для того, щоб уникнути болю, інакше як малодушним вчинком він вважати не міг, хоча і розумів, і співчував такому боягузтву; втім, самогубство для порятунку честі, як і мучеництво, викликало в його душі сум'яття. Мученик, здавалося йому, був у певному сенсі чимось протиприродним, позаяк сліпа Природа не визнає ні кодексів, ні справ напоказ; і саме з цього погляду Андромаха, немов Екклезіаст, видавалася вишуканішим моралістом, а герої всілякого штабу — п'яницями й шаленцями. Однак сама проти-Природнісгь, так би мовити гібрис, усілякого героїзму взагалі й мучеництва зокрема були їхніми найпривабливішими рисами. Коли визнати, що Земля, як звик підкреслювати Берлінґейм, — це «порошинка, яка мчить щодуху в темряві ночі», тоді є щось відважне, зухвало людське в тому, що пасажири на цій порошинці ладні гинути за якісь химерні Цінності. Загинути, наражатися на смерть, ба навіть поворушити пальцем заради якоїсь Справи означає оздобити власного списа тасьмою Мети, так вважав поет, і це нагадувало те саме високе божевілля сутички з вітряками Ла-Манчі.

Але якщо його слова і не були цілковито щирими, то його мета була такою, і, відчуваючи, що його доводи таки справили певне враження на Анну, він повернувся до них декілька годин по тому, коли шлюп знову кудись плив, імовірно, до острова Джеймса.

— Благаю тебе, подумай тільки про одне: відставивши вбік Здоровий Глузд, скажи, чи є щось на землі, що ти цінуєш? Припустімо, що ми зараз у безпеці в Енн-Арундел-Тауні, чого б тоді тобі хотілося?

— Кілька років спокою, — відповіла Анна, не вагаючись. — Не треба мені ніяких маєтків, і навіть чоловіка, бо ж… бо ж все одно Генрі не може бути моїм. Зрештою, яке то все має значення після усього, що сталося? З часом, можливо, на небосхилі заманячать нові цілі, але зараз я б хотіла прожити декілька років у цілковитому спокої.

Ебенезер неспокійно поворушився.

— І я всім своїм серцем прагну до цієї мрії! Але стривай, я ось що хочу сказати: якщо хоч щось у житті має для нас цінність, тоді ми не повинні полишати намірів доскочити свого.

Він відчув, як Анна тремтить.

— Воно не варте тих зусиль!

— Тоді не варте й інше.

Вона зросила слізьми його руку.

— Якщо я маю стерпіти те, що на мене чекає, тоді я міняю своє бажання: я б хотіла, щоб ми були єдиними людьми на всій землі!

— Єва і Адам? — лице поета спалахнуло. — Хай буде так; але тоді ми мусимо також бути і Богом і збудувати наш всесвіт, щоб помістити туди наш Сад.

Анна стисла йому руку.

— Тобто я хочу сказати, — мовив він, — що ми мусимо чіплятися за життя і кожної хвилини шукати нагоди втекти…

Анна похитала головою.

— Скоро вони тебе приріжуть і викинуть на корм рибам, а мене… Ні, Ебене! Ця година — оце і є все наше майбутнє, а цей темний закамарок — то наш єдиний Сад. Ось-ось вони видеруть у нас нашу невинність…

Він відчув на собі її погляд.

— Боже правий!

Саме цієї миті згори пролунав крик, на який у відповідь звідкілясь здалеку долинув інший — кораблі зустрілися.

— Поквапся! — вигукнула Анна.

Поет простогнав.

— Пробач мені, але…

Анна пронизливо скрикнула і порачкувала вглиб трюму; декілька хвилин по тому, коли підняли ляду люка й опустили вниз ліхтар, що освітив східці, Ебенезер помітив, як вона тремтить в обіймах місіс Рассекс.