Баришник дур-зіллям

— Це лише третій раз, як я опинився на кораблі, — без вагань вирік Макевой. — Першого разу я був відшкодівником, якого викрали в Лондоні Слай і Скеррі; другого — пасажиром на цьому самому кораблі вранці. І я вам клянуся, що не здатен відрізнити форпіка від корми!

— Дотепно сказано, — похвалив Еврі. — Тоді скидається на те, що я не можу взяти вас у свою залогу. Містере Шеннон, проведіть цих люб'язних джентльменів до гакаборта.

Ебенезер закляк, ніби громом ударений, Бертран упав навколішки; навіть капітан Керн, здавалося, на якусь хвильку не зрозумів, що сказано. Вартівник одним із пістолів жестом вказав їм на гакаборт і чоботом піддів слугу, що тремтів від страху.

— Там, із підвітряного боку, є острівець, — зауважив капітан Еврі. — Якщо вам пощастить і допоможе приплив, то ви зможете до нього дістатися. Рахуйте до п'ятьох, містере Шеннон, і стріляйте в того, хто забариться стрибати.

— Один, — сказав містер Шеннон. — Два.

Макевой голосно вилаявся і скинув свої черевики.

— Прощавай, Ебене, — сказав він. — Прощавай, Генрієтто! — Він перескочив через поруччя і шубовснув у море за кормою.

— Три. — Містер Шеннон усміхався, дивлячись на тих двох, що ще залишилися, поки вони знімали свої черевики. Від щогли до них долинув жіночий голос, який нібито щось питав, але зміст цих слів розвіяв вітер. Бертран востаннє щось проскімлив і стрибнув за облавок.

— Чотири.

Ебенезер поспішив до гакаборта. Сподіваючись без надії, він крикнув у спину піратові:

— То ви мені обіцяєте, пане? Щодо леді?

— Я обіцяю, що файдолитиму ваших гарненьких дам від бушприта до транця, — сказав Довгело Бен Еврі. — Я обіцяю, що дозволю всім своїм хлопакам патичити їх досхочу, аж гай шумітиме, сер, а потім, коли вони скінчать, я обіцяю пошматувати вашу сестричку на куски й засолити, щоб хлопцям було що жерти. Стріляйте, містере Шеннон.

Якби Ебенезер мав у запасі ще якихось секунд десять, тоді він, може, і побіг би до Анни, щоб умерти поруч із нею, але під впливом раптової команди він у карколомному стрибку перемахнув через поруччя і ляснув прямісінько обличчям об льодяну воду. Від потрійного потрясіння, викликаного падінням, погрозою і холодом, йому ледь не забило памороки; з болем він одригнув, відхаркався солоною водою і по кількох хвилях борсання у воді, не знаючи куди плисти, вихопив нарешті оком світло шлюпа, який віддалявся у темряві. Хвилі накривали його з головою і кидали навсібіч; просто лежати на поверхні води, як він це одного разу зробив за схожих обставин, означало б скоро загинути від холоду. З'ясувавши своє розташування щодо шлюпа і напрямок морської течії, він почав відчайдушно гребти в бік острова, який мав би бути десь на сході.

— Агов! — гукнув він, і йому здалося, що з поривом вітру він почув якусь відповідь. Думка, від якої його враз пронизало таким самим холодом, як і від води Затоки, стрільнула йому до голови: а що коли там немає ніякого острова? А що коли Довгело Бен Еврі вирішив розпалити їхні надії лише задля того, щоб утнути з ними жорстокий жарт? У будь-якому разі, якщо там і був острів, то він мусив би бути близько, бо інакше йому тут і саксаган; нова хвиля підштовхнула його у правильному напрямку, але зменшила дієвість його гребків, а холодна вода забивала подих.

Якусь хвилину чи дві по тому його підбадьорив наснажливий вигук попереду:

— Сюди! Я стою на дні!

— Макевой? — крикнув він радісно.

— Еге! Пливи! Не здавайся! А де Бертран? Бертране!

І знову попереду поета, але дещо правіше, пролунала відповідь; невдовзі всі троє, важко дихаючи і тремтячи від холоду, стояли разом на кам'янистому березі.

— Хвала Богу, це просто чудо! — вигукнув Бертран. — Двічі мене топили пірати, і двічі мене виносило живим на острів в океані! Я так гадаю, що варто нам ще трохи пройтися, і ми знову знайдемо Дрепакку!

Але Ебенезер і Макевой були надто пригнічені долею жінок, щоб радіти власному щастю. Поет вирішив, що краще вже буде нічого не казати про погрозу капітана Еврі, яку той кинув на прощання, позаяк вони все одно нічого не могли вдіяти, щоб запобігти цьому; але навіть і так Макевой поклявся присвятити решту свого життя, щоб вислідити та прикінчити цього пірата.

Стоячи в мокрому одязі на свіжому повітрі, вони тепер зауважили, що на його тлі води затоки були відносно теплі.

— Нам треба десь сховатися від вітру і розвести багаття, — сказав Макевой.

— У нас немає чим його розпалити, — байдужим голосом відзначив Ебенезер. Тепер, коли він був у безпеці, його повністю поглинули думки про долю Анни та їхню останню розмову; він пошкодував, що не втопився.

— Тоді збудуймо якийсь курінь, а то ми тут замерзнемо, — мовив Макевой.