Читаем Баришник дур-зіллям полностью

Вони подалися роздивлятися острів, який, як з'ясувалося, був лише декілька сотень футів завширшки; там вони знайшли скипидарні сосни, декілька низькорослих миртів і густий підлісок, але нічого з того, що згодилося б на те, щоб збудувати з нього якесь укриття; та й самі ці зарості не дуже заслоняли від вітру. На підвітряному схилі острова було дещо затишніше, але навіть і там, мокрі до нитки, вони не могли й подумати про те, щоб залишитися надовго, стоячи на зимовому вітрі, що дув зі швидкістю миль сорок на годину.

— Ї-їй-бо, панове, г-гляньте он туди! — вигукнув Бертран, тремтячи від холоду. — Там якесь світло!

І справді, на схід від них над водою щось виблискувало, і здавалося, що це було світло у вікні якогось будинку. Відстань важко було визначити, але якщо тільки ця споруда не була надто вже маленькою, то, як оцінив Макевой, вона була за милі три чи чотири звідтіля. Незважаючи на те що Ебенезер перед цим знехтував його пропозицією, він вирік, що вони мусять негайно розвести багаття, а якщо буде треба, то й підпалити весь острів, аби привернути увагу тих, хто міг би їх порятувати; а інакше вони тут ноги задеруть ще до світанку.

— Прочешімо острів, — запропонував він. — Якщо ми не натрапимо на щось краще, ну, то що ж, тоді ми кігтями вириємо собі якусь яму і поховаємо самі себе під цим вічнозеленим віттям. Я думаю, нам треба стрибати й розмахувати руками.

Вони вирішили пошукати разом, щоб якомога скоріше скористатися з того, що їм вдасться знайти. Один чоловік ішов уздовж берега, один там, де починалися кущі, і ще один з того краю, де вже росли густіші зарості й дерева, і так вони просувалися на північ уздовж підвітряного берега острова. Але їхні пошуки, здавалося, були даремними: усе дерево, кожен патичок, що траплявся їм на шляху, був мокрим, і ще ніхто не запропонував жодного способу, як їм розвести вогонь, навіть коли вони таки надибають щось сухе. Ба більше, зарості ставали дедалі ріднішими мірою того, як вони наближалися до північного кінця острова, який, як виявилося, був десь із пів милі завдовжки.

Неподалік від того місця Бертран, який ішов кущами, гукнув до них, щоб вони негайно підійшли та побачили ще одне диво.

— Дивіться-но, на що я натрапив, я мало собі пальця об нього не зламав!

Біля його ніг вони побачили довгастий чорний предмет, у якому, роздивившись уважніше, впізнали човник, який море викинуло на берег.

— Хвала Богу! — крикнув Макевой, порпаючись усередині, щоб краще там усе роздивитися. — Та тут навіть є весло! Його, напевно, прибило сюди штормом!

— Сумніваюся, щоб на ньому можна було плисти, — застеріг Ебенезер, вказуючи на декілька дюймів води, що стояла на дні. — Але ми можемо зробити з нього якесь укриття.

— Ні, — заперечив Макевой. — Він не повинен протікати, інакше вода вже давно витекла б, хіба ні? Я ось що пропоную, спробуймо дістатися на ньому того світла! Але стривай… у нас тільки одне весло.

— Є один спосіб управлятися одним веслом, сидячи на кормі, але це вимагає певної майстерності, — нерішуче запропонував Ебенезер. — Але ж, їй-бо, Джоне, послухай, як шумить, це ж наче океан! Таж ми за якихось п'ять хвилин потонемо!

— Але якщо нам вдасться, ми будемо врятовані, — нагадав йому Макевой. — А якщо ми залишимося тут, то ще до сходу сонця замерзнемо на смерть, а навіть якщо й ні, то хто може сказати напевне, що вранці нас врятують?

Вони ще якийсь час поміркували над тим, чи є у них вибір, розглядаючи можливість послати когось одного, щоб він привів підмогу для інших.

— Один має гребти, а інший вичерпувати воду, — подав голос Бертран. — То яка вже різниця, панове, померти нам разом чи нарізно?

— Тоді краще вже втопитися разом, ніж замерзнути, — мовив Макевой. — Що скажеш, Ебене?

Поет хотів було відповісти, але помітив, як вишкірився Макевой, і зрозумів, що той навмисне так сформулював запитання. На якусь мить він забув про жахливий холод: він був за столом у «Медальйоні», очі Бена Олівера, Діка Меррівезера, Тома Трента і Джоан Тоуст, до яких долучилися ще й очі Макевоя, були спрямовані на нього, позбавивши можливості рухатися; знову, як і тоді, він відчув, як усією своєю вагою на нього опустилася необхідність зробити вибір, як його, неначе шмат вичиненої шкіри, зусібіч прибили кілками. То була дивна мить: він відчув себе так, як мав би почуватися досвідчений альпініст, якого привели назад до скелі, із якої він колись давно зірвався і ледве вижив опісля; багато інших гір, і грізніших, він підкорив відтоді, не здригнувшись, але саме ця обертала його кров на воду…

Із певним зусиллям Ебенезер відкинув цей спогад.

— Я за те, щоб таки спробувати дістатися того будинку. Вітер дме нам у спину, і хвилі підганятимуть нас, і хай там що, але за якусь годину все для нас скінчиться.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Аламут (ЛП)
Аламут (ЛП)

"При самом близоруком прочтении "Аламута", - пишет переводчик Майкл Биггинс в своем послесловии к этому изданию, - могут укрепиться некоторые стереотипные представления о Ближнем Востоке как об исключительном доме фанатиков и беспрекословных фундаменталистов... Но внимательные читатели должны уходить от "Аламута" совсем с другим ощущением".   Публикуя эту книгу, мы стремимся разрушить ненавистные стереотипы, а не укрепить их. Что мы отмечаем в "Аламуте", так это то, как автор показывает, что любой идеологией может манипулировать харизматичный лидер и превращать индивидуальные убеждения в фанатизм. Аламут можно рассматривать как аргумент против систем верований, которые лишают человека способности действовать и мыслить нравственно. Основные выводы из истории Хасана ибн Саббаха заключаются не в том, что ислам или религия по своей сути предрасполагают к терроризму, а в том, что любая идеология, будь то религиозная, националистическая или иная, может быть использована в драматических и опасных целях. Действительно, "Аламут" был написан в ответ на европейский политический климат 1938 года, когда на континенте набирали силу тоталитарные силы.   Мы надеемся, что мысли, убеждения и мотивы этих персонажей не воспринимаются как представление ислама или как доказательство того, что ислам потворствует насилию или террористам-самоубийцам. Доктрины, представленные в этой книге, включая высший девиз исмаилитов "Ничто не истинно, все дозволено", не соответствуют убеждениям большинства мусульман на протяжении веков, а скорее относительно небольшой секты.   Именно в таком духе мы предлагаем вам наше издание этой книги. Мы надеемся, что вы прочтете и оцените ее по достоинству.    

Владимир Бартол

Проза / Историческая проза