Баришник дур-зіллям

Ебенезер похитав головою; він хотів пояснити своєму ображеному товаришу, що страждає не тільки від того, що втратив він, а і від того, що втратили Макевой, і Анна, і Ендрю, і навіть Бертран, страждає від того, як усе взагалі склалося, бо він вважає себе відповідальним за все, і що біль втрати, хоч би яким сильним він був, був ніщо супроти того болю, якого завдає йому ця відповідальність. Ті, що впали, страждають внаслідок Адамового падіння, хотів він пояснити; але знаючи і розуміючи це, бо ж це знання прийшло до нього разом із падінням, наскільки більше мав страждати сам Адам! Але його надто міцно стисли лещата холоду і розпачу, щоб він міг пояснити цю свою філософію.

Вони підійшли до дому.

— Краще було б подивитися у вікно, перш ніж стукати у двері, — сказав Бертран. — О, Боже мій, і що скаже хазяїн Ендрю, коли побачить мене, а він же послав мене для того, щоб я був вам порадником!

Вони підійшли до освітленого вікна у вітальні, звідкіля було чутно чоловічий сміх і слова розмови.

Макевой дістався туди перший.

— Якісь чоловіки грають у карти, — доповів він, а потім його обличчя скривилося від раптового болю.

— О Боже! Невже це бідолашна Джоан?

Бертран поспішив до нього.

— Так, це та сама свинарка, а отам, у перуці, хазяїн Ендрю, але…

Тепер він також виглядав дуже збентеженим.

— А хай йому грець, хазяїне Ебене! Це полковник Роботем!

Але цієї ж миті Ебенезер і сам уже стояв біля вікна і мав змогу побачити ці та інші, ще більші дивовижі на власні очі. Джоан Тоуст, яка була така виснажена і сточена своїми недугами, що мала вигляд якоїсь прокаженої з Бедламу, шкандибала, тримаючи в руках глечик з пивом, до столу, вкритого зеленим сукном, що стояв посеред вітальні, а довкола нього за грою в карти сиділо п'ятеро джентльменів: правник, лікар і проповідник Євангелія Річард Совтер, який затягувався люлькою і закликав усіляких святих бути свідками того, які кепські карти йому здали; бондар (він якраз здавав) Вільям Сміт, котрий, надимаючись від пихи, усміхався, дивлячись на гравців за столом і цибухом люльки вказав Джоан Тоуст, щоб вона наповнила склянку Ендрю Кука; Бертранів огрядний і життєрадісний тесть з округу Телбот, полковник Джордж Роботем, котрий, здавалося, був заклопотаний чимось зовсім іншим, ніж грою в «мушку»; сам Ендрю Кук, котрий схуд і виглядав дещо старшим, відколи Ебенезер його востаннє бачив, але він був ще більш бистрооким, ніж будь-коли, тримаючи карти здорового лівою рукою і, мов старий орел, зиркаючи на інших, наче вони були не супротивниками, а його здобиччю; і нарешті, що вразило найбільше, праворуч від усохлої руки Ендрю, стискаючи карти й весело жартуючи так, наче вони були в «Медальйоні», сидів Генрі Берлінґейм, досі в подобі Ніколаса Лоу з Телботу!

— Дуже добре, джентльмени, — вирік бондар, роздавши карти чотирьом гравцям. — Здається мені, що я розділяю вдачу пана Совтера.

— Скажіть це навпаки, що він у вас на паях, — зауважив Берлінґейм, — і в тому буде більше правди, ніж поезії, коли ми підемо до суду.

Совтер похитав головою, вдаючи, нібито він у розпачі.

— Клянусь горобцем святого Домініка, любі сусіди! Якби наша справа була бодай уполовину така слабка, як ця недоношена роздача-недодача, то, присягаю, ми б далі вбиральні суду не пройшли.

— Як ми всі знаємо, ви й так нікуди не пройдете, — по-дружньому покпив з нього Берлінґейм, — бо єдина тут справжня справа, за яку можна сперечатися, — це розмір вашого хабара!

— Ну, хлопці, годі вже вам, — мовив Ендрю Кук. — Усі ці балачки про хабарі й недоносків лякають полковника! — Він сардонічно всміхнувся до полковника Роботема. — Пробачте моєму сину, надто він уже прямовитий, Джордже, це його відома вада, як, насмілюся сказати, зауважила ваша донька.

За вікном Бертран аж рота роззявив.

— Ви чули це, хазяїне Ебене? Він назвав того добродія своїм сином! Якогось незнайомця!

— Тут щось не так, — погодився Макевой, — але все виглядає тихо-мирно. — Не бажаючи зволікати далі, він постукав у шибку.

— Агов! Агов! Впустіть нас, а то ми тут дуба вріжемо!

— Ні, хай Бог милує! — скрикнув Бертран, але було вже надто пізно; здивовані гравці повернулися до вікна.

— Клянуся кров'ю святого Януарія!

— Подивися, С'юзен, що там таке, — спокійно наказав бондар, і Джоан Тоуст поставила глек до мисника.

— Ебенезере, сину мій, — мовив Ендрю Кук, — принеси-но сюди свого пістоля. — Берлінґейм поклав свої карти на зелене сукно сорочкою догори й зробив так, як йому сказали.

Джоан Тоуст відчинила двері й висунула назовні ліхтар.

— Хто там? — гукнула вона байдужим голосом.

— Тікаймо! — пробурмотів Бертран і кинувся через двір.

Макевой відступив від вікна і схвильовано прикусив нижню губу.

— Ну, що скажеш, Ебене? — прошепотів він. — Чи, може, нам краще втекти?