Баришник дур-зіллям

Як визнала сама Роксанна, сказала далі вона, Ендрю, коли залишив її у 1670 році, не знав, що та носить його дитину; вона вирішила не казати йому про це, аби не вийшло так, що він одружився з принуки, і подвійної прикрості завдавало їй те, що він повернув її назад «дядьку» в Черч-Крік.

— Але ж він її кохав, — вирекла Анна. — Бачив би ти його, коли вона ввійшла! Він був такий радий зустрітися з нею, що ледве взагалі звертав увагу на мене, і йому було так соромно, що він залишив її… що він просто не знав, куди себе діти! Він ні разу не взяв під сумнів, що Генрієтта його донька, але цілими днями тільки те й робить, що або ходить і просить у всіх до одного пробачення, або ж казиться від злості, називаючи нас усіх стерв’ятниками та злодіями, що прийшли відібрати в нього Молден! Дуже прикро на це дивитися, Ебене, ми повинні його вибачити.

Анна, здавалося, змінилася під впливом цих останніх подій: її обличчя було витягнутим і виснаженим, як і раніше, але її голос і манери відображали якусь нову внутрішню погідність, готовність прийняти речі, які важко прийняти, — одним словом, якийсь блаженний стан, адже, як і місіс Рассекс, вона нагадувала Ебенезеру того, хто останнім часом мав нагоду спостерігати чудо, бачити те, чого не бачать інші, того, кого вшанували таємною благодаттю. Від спогаду про їхню останню розмову в трюмі шлюпа капітана Керна кров прилила йому до обличчя; він заплющив від сорому очі й міцно вхопив її за руку. Анна відповіла на цей потиск так, наче ясно читала його думки, і повела далі своїм спокійним голосом, заявивши, що попри ту холодність, із якою Роксанна зустріла щире каяття Ендрю, і попри те її твердження, що Бенджамін Довгелоу, або ж Довгело Бен Еврі, був єдиним чоловіком, який по-справжньому завоював її серце, Генрієтта й Анна все ж погодилися, що вона в жодному разі не втратила ніжних почуттів до їхнього батька, але була надто мудрою, щоб хапливо дарувати своє прощення.

Ебенезер усміхнувся і похитав головою. Він був страшенно слабкий, але відчував, як цілющий бальзам його талану діє якимось таємничим чином, відновлюючи його сили.

— Анно, а що у тебе там з Генрі? — поцікавився він.

Анна опустила очі.

— Ми з ним розмовляли, — сказала вона, — …отак, не дивлячись одне одному в вічі. Він так само знітився, як і батько, коли я ввійшла з Роксанною і Генрієттою! Він дуже зрадів, що з нами все добре, і нетерпеливився побачити тебе. Я потайки розказала йому все, що могла, про його батька і братів і про твої страхи щодо безпеки Провінції; звісно, він згорає від нетерпіння і ніяк не може дочекатися тієї хвилини, коли можна буде вирушити до острова Бладсворт, — ти ж знаєш, яким Генрі буває в таких випадках, — але він не поїде, поки не поговорить із тобою. Ми пообіцяли нікому не відкривати, хто він такий: навіть сер Томас називає його містером Лоу, а батько думає, що кращої за нього людини в усій Провінції не знайдеш, — вважається, що це твій приятель, він дуже побивався за тобою і погодився допомогти батьку повернути Молден. Якийсь час, підозрюю, ми всі втрьох будемо встидатися одне одного… наше становище таке безнадійне… — Вона шморгнула носом, змахнула сльозу і далі повела вже дещо веселішим голосом. — Решта ж цілком задоволені одне одним або ж принаймні якось примирилися: Генрієтта і Джон, Роксанна і батько; навіть Бертран і Роботеми уклали щось на кшталт перемир'я. Полковник і досі клянеться, що Бертран — це ти, і заявляє свої права на Молден, боячись зганьбитися, а бідолашна Люсі має ось-ось народити й уся тремтить, як подумає, що народить байстрюка. Вони добре розуміють, що їхні вимоги — це нічого не варті крутні й вони самі в тому винні не менше, ніж Бертран, але ж вони у відчаї, а Бертран нізащо не хоче признаватися, адже боїться, що полковник його негайно приб'є на місці. Отака кумедія.

Ебенезер почув знизу якісь збудженні голоси: то оголосили звістку про його одужання.

— Скажи мені, як там моя дружина, — попросив він і побачив, що Анна марно намагається приховати, як сильно вона вражена тим, що він навмисне обрав це слово.

— Їй недовго залишилося на цім світі…

— Ні! — Ебенезер звівся на лікті. — Де вона, Анно?

— Коли вона побачила тебе і Макевоя, сили її зрадили, — сказала Анна. — Вона знепритомніла в передпокої, і її віднесли в ліжко. Батьку довелося пережити ще декілька жахливих хвилин, як ти можеш собі уявити, того дня, коли він довідався, що вона твоя дружина (якій він і сам колись заплатив шість фунтів), і ще коли взнав, що це не С'юзен Воррен, а та сама жінка, яку ти знав у Лондоні! Він клянеться, що цей шлюб недійсний, і від злості січе й рубає; але, попри все, він її не скривдив бодай тому, що Генрі…

— Це не має значення! — квапив її Ебенезер; було чутно, як східцями піднімалися люди. — Скоріше, прошу тебе, Анно! У якому вона тепер стані?