Баришник дур-зіллям

— Ну, що ж, мій друже, — провадив далі Берлінґейм. — Я не знав, що й думати; усю ніч я марно намагався знайти тебе і нарешті довідався, що капітан Керн незадовго перед сутінками відплив разом з Лауреатом Меріленду та якимось високим худим хлопом, і вони, як усі гадали, потонули у шторм. Твій батько дізнався про стан речей у Молдені й у відчаї рвав на собі волосся від того, що втратив спадкоємців і маєток.

Коли, як усім здалося, Ебенезер загинув чи невідомо куди зник, Берлінґейм представився Ендрю як Ніколас Лоу — щирий приятель Лауреата, — і вирік, що саме він і був тим, хто видавав себе за Ебенезера, щоб приховати втечу свого друга. Почувши цю новину, Ендрю запалав ще більшим гнівом; якусь хвилю Берлінґейм думав, що він зараз накинеться на нього прямо там (а це відбувалося в корчмі Вансверінґена). Отож, щоб заспокоїти його і в якійсь мірі втішити в цій його втраті, а водночас аби опинитися в зручнішому становищі, щоб дізнатися якісь новини про близнюків і переслідувати свої складні інтереси, Берлінґейм зробив дуже дотепну пропозицію; він і далі видаватиме себе за сина Ендрю; вони разом поїдуть до мису Кука, оголосять, що дародавець Молдену, як і чоловік Люсі Роботем — то все самозванці, і таким чином доведуть, що права і полковника, і бондаря на маєток недійсні.

— Отак-то ми і приїхали сюди, ведучи один одного попід руку, як найкращі друзі, і окрім одної візити, яку я здійснив до Черч-Кріка, щоб перевірити один поголос, який до мене дійшов, — ти вже, напевно, знаєш цю історію? Ну, хіба це не іронія долі? Отож я й кажу, що окрім цієї візити, ми безвиїзно просиділи тут аж до сьогодні, очікуючи, що до нас дійдуть якісь звістки про тебе чи про Анну. А щодо маєтку, то ми з Ендрю пригрозили Сміту і Совтеру, а вони й собі пригрозили нам, а нещодавно вже полковник заходився нам усім погрожувати; але ніхто не важиться йди до суду, щоб не залишитися без останніх штанів, бо ж ця справа така заплутана, і щоб не довелося ще відповідати за торгівлю хвойдами й опієм. Які там у старого Ендрю зв'язки з ними, якщо він взагалі їх має, про те навіть я не можу нічого сказати.

— То ти, виходить, не Джон Куд? — запитала Анна напівжартома.

Генрі знизав плечима.

— Я був ним вряди-годи; коли вже на те пішло, то якось я цілих пів дня був навіть Френсісом Ніколсоном, і три дівки з племені маттавоманів так про це і не довідалися. Але можу поклястися в одному: хоч мені й важко уявити, що такі знаменитості — то суцільна вигадка, але до сього часу я в очі ніколи не бачив ані Балтимора, ані Куда. Цілком може бути, що вони і є такими, як стверджують чутки: дияволами і напівбогами, от тільки невідомо, хто з них хто; або ж вони такі самі телепні, як і ми, слава яких розрослася до неймовірних меж, зробивши з них легенду; а може, вони самі просто чутки й байки, і більш нічого.

— Якщо те останнє, — мовив Ебенезер, — то, бачить Бог, вони доволі життєздатні! Коли подумати, яку вагу і силу мають ці вигадки проти моєї власної вбогої тіні, яка стільки разів міняла зовнішність і зазнавала підробок, то я так собі міркую, що вони вдесятеро справжніші, ніж я!

Берлінґейм схвально всміхнувся.

— Мій хлопчик ходив до школи, де мав кращого вихователя, ніж його попередній! У будь-якому разі Френсіс Ніколсон існує, і він не Калверт, і не Куд, і він зараховує Ніка Лоу до найхитріших шпигунів, яких йому коли-небудь доводилося знати. Було б не дуже скромно розпитувати мене далі.

У поета в голові ще крутилася низка питань, але цієї хвилини куховарка, у якій він упізнав стару приятельку, паризьку хвойду, що плакала на його весіллі, принесла йому яловичий бульйон, і Берлінґейм, скориставшись із цієї нагоди, перепросив і залишив їх.

— Мушу піти подбати, мої любі, щоб губернатора не вбили десь у вашій садибі. — Він, анітрохи не соромлячись, поцілував Анну простісінько у вуста, як чоловік поцілував би свою дружину, а потім, чим здивував поета, поцілував також і його, але обережно в чоло, більше як батько, який цілує сина, чи як брат брата у тих широтах, де це більше заведено. — Дякувати Зевсу всемогутньому, ти знов серед живих! — пробурмотів він. — Хіба я не казав тобі колись, що твоє падіння здійме багато галасу?

Ебенезер, усміхаючись, заперечив, що хоч він, поза всяким сумнівом, загублений і занапащений, однак формально його не можна зарахувати до тих, хто впав, та й не схоже на те, щоб він коли-небудь долучився до їхнього числа. Берлінґейм за своєю звичкою у відповідь знизав плечима і пішов.

— Бачить Бог, на нас очікують набагато важливіші клопоти, — зітхнула Анна, — але я не можу не турбуватися про цього чоловіка і не хвилюватися, що станеться із нами трьома!

— Ти вийдеш за нього заміж? — запитав брат.

Анна також знизала плечима.

— А що з того вийде путнього? Так само, якщо втекти з ним, як я втекла з його братом, і жити у гріху. — Ці останні слова були настільки недоречними за нинішніх обставин, що обидва близнюки мусили всміхнутися. Але потім Анна похитала головою. — Але понад усе я боюся, що він не повернеться з острова Бладсворт.

Ця думка здивувала Ебенезера.