Баришник дур-зіллям

— Та що там здібності, — заплакав Ебенезер. — Справжнісінький талант!

Бертран знову почав потроху марити, і, погодившись з Анною, обоє чоловіків пішли, залишивши її та місіс Рассекс опікуватися ним. Ебенезер повернувся до своїх покоїв, щоб іще трохи подрімати, після чого, підкріпившись уже суттєвіше, ніж до того, вирік, що готовий, якщо в тому буде потреба, доповісти хоч самому Господу Богу.

— Тоді я накажу послати по губернатора Ніколсона, щоб він піднявся до нас, — відповів на це Берлінґейм. — Він прибув сюди, поки ти ще спав, і нагнав на всіх тут страху, заявивши, що нічого не стане слухати про цю суперечку щодо маєтку, поки не переговорить з тобою. Але я вирішив, що він може зачекати, поки ти поїси.

Ебенезер хоч і побоювався зустрічі з губернатором, але мимоволі всміхнувся.

— Чи ж казав я тобі, що твій брат має таку саму звичку, яка так мене злить?

— Ні, це ж так здорово! Ніяк не дочекаюся, коли можна буде скінчити цю нудну справу і чкурнути до нього!

Висловившись отак двозначно, Генрі спустився сходами й невдовзі повернувся, ідучи слідом за Френсісом Ніколсоном, королівським губернатором провінції Меріленд, який, як і Берлінґейм, був невисокий на зріст і міцної статури, хоч років на десять старший і з невеличким черевцем. Він був одягнений у плюндри з оксамиту кольору стиглої сливи, мав велику французьку перуку, дбайливо зроблений манікюр, а обличчя його було ніжно-рожеве, мов у якогось денді; однак велика щелепа й уїдливі очі, різкий голос і проста й доволі безцеремонна поведінка спростовували враження, ніби доводиться мати справу з якимось фертиком. Він увійшов до покоїв, не питаючи дозволу, важко обіперся на свою палицю з важкою срібною маківкою й крізь окуляри утупив у пацієнта свій пронизливий і очікувальний погляд, де змішалися цікавість і недовіра, неначе Ебенезер був одним з тих викинутих на берег китів, на який його королівський патент давав йому право власності, а він був не досить впевнений у тому, чи ж вартий той лій, який можна з нього видобути, зусиль, потрібних, щоб його випатрати. Берлінґейм стояв поруч, і його ця сцена забавляла; сер Томас Лоуренс, відсапуючись, зайшов останнім і зачинив за собою двері.

— Добрий вечір, Ваша Світлосте, — зважився озватися Ебенезер. — Я Ебенезер Кук.

— Їй-бо, добре, коли так! — вигукнув губернатор. Слова він кидав різко, не справляючи однак при тому неприємного враження, і засміявся разом з іншими. — Отже, це і є лауреат Чарлза Калверта, про якого нам довелося стільки чути!

— Ні, Ваша Світлосте, — це ніколи не було справжнім титулом…

— Губернатор жартує, — втрутився сер Томас. — Містер Лоу вже повідомив нас про обставини, за яких ви отримали своє призначення, пане Кук, а також про всіляких самозванців і ті негаразди, що вам через нього довелося зазнати.

— А це була не така вже й погана ідея, — вирік Ніколсон, — хоча я ладен битися навзаклад, що старий Балтимор зробив це, аби просто погратися в короля. Ви тільки дайте мені час, і я засную університет в Аннаполісі — так я називаю Енн-Арундел-Таун, — просто дайте мені рік, щоб я встиг збудувати там школу, і дарма, чи хочуть цього ті телепні, що трусяться над кожним грошем, чи ні, але й у нас самих в Меріленді з'являться книжки! Еге ж, і тоді поет, либонь, знайде, що йому оспівувати, так я кажу, Ніку?