Баришник дур-зіллям

Жодного разу він не звернув свого погляду в бік шкіряної канапи поруч із ним, де сиділи Роксанна Рассекс, Генрієтта і Джон Макевой. Ходили чутки, буцімто Анна доповіла Ебенезеру, що між давніми коханцями відбулося примирення. Жоден з них не хотів говорити про цю справу прямо — Роксанна стверджувала, що буде вічно вірна пам'яті Бенджаміна Довгелоу, а Ендрю стверджував, що назавжди залишатиметься вірним пам'яті Енн Боєр Кук, — але вдова мірошника, попри весь свій супокій, була напрочуд жвавою; її карі очі блищали, і видавалося, що вона весь час усміхається всередині, тішачись з якогось жарту, зрозумілого тільки їй. А Ендрю, коли донька запевнила його, що як він одружиться вдруге, то ані вона, ані Ебенезер не розглядатимуть це як образу пам'яті їхньої матері, зніяковів і порадив Анні подумати про те, за кого вийде заміж вона, перш ніж братися влаштовувати його шлюб. Ебенезер до цього часу не дуже усвідомлював, що його батько, зрештою, не такий уже й безнадійно старий, адже йому було всього лиш десь за п'ятдесят, і він, наприклад, був старший від Берлінґейма приблизно на стільки ж, на скільки Берлінґейм був старший од близнюків, і в ньому досі вгадувалася чоловіча сила, попри його сиву бороду, всохлу руку і не дуже міцне здоров'я, що останнім часом давалося взнаки.

Поруч із Роксанною, посередині цього зібрання, сиділи Генрієтта і Джон Макевой — коханці, яким нещодавно пощастило возз'єднатися і про яких ніхто не поширював жодних пліток: вони не робили жодної таємниці зі своїх почуттів, і всі очікували, що скоро мають оголосити про їхні заручини. Праворуч від них на іншій дузі цього півкола сиділи Річард Совтер, Вільям Сміт, Люсі Роботем і полковник, її батько, у такому порядку; чи то пак усі сиділи, окрім полковника Роботема, що, здіймаючи галас, мов дзиґа крутився за кріслом, у якому, насупившись від сорому, сиділа його донька. Бондар утупився поглядом у свої черевики та вряди-годи кивав, коли Совтер щось шепотів йому на вухо; він не наважувався підвести очі й подивитися на Ебенезера чи на ратника з посполитого рушення, що стояв в одязі зі шкотського сукна, тримаючи напоготові мушкета, ратника, що його Ніколсон п'ятьма хвилинами раніше підвищив до звання сержанта.

За браком молотка губернатор постукав об край стола своїм ціпком.

— Ну, добре, хай йому грець, засідання суду оголошується відкритим. Наш довірений друг Нік Лоу розробив хитру систему, щоб записувати слова, коли хтось говоритиме, і на цій підставі ми призначаємо його секретарем цього суду.

Ебенезер побачив, які великі можливості дає ця обставина.

— Із вашого дозволу, Ваша Світлосте… — зважився він на слово.

— Ні, не дозволяю, — відрізав Ніколсон. — Ви ще матимете вдосталь часу, аби сказати все, що стосується справи.

— Це стосується секретаря, — наполягав на своєму Ебенезер. — З огляду на надзвичайну заплутаність цієї справи, у якій питання тожсамості мають таку велику вагу, я так гадаю, що було б розумним встановити від самого початку тверде правило: цей суд не вчинятиме жодних дій і не вислуховуватиме жодних свідчень, якщо вони не будуть здійснюватися і даватися під справжніми іменами тих, хто має стосунок до справи, щоб надалі ніхто не зміг поставити під сумнів законність рішень цього суду. Із цією метою я прошу Вашу Світлість призначити секретаря і привести його до присяги, зазначивши його справжнє ім'я.

Цілком зрозуміло, що Анна була дуже стривожена цією пропозицією, а решта, особливо Ендрю, були спантеличені; але і Ніколсон, і сер Томас явно оцінили стратегію поета, який створив прецедент, що йшов на користь його справі, і Берлінґейм, злегка кивнувши, дав знати, що схвалює інший намір Ебенезера.

— Без жодних сумнівів, це буде дуже розумний крок у цьому судочинстві, — погодився Ніколсон і вирік, звертаючись до всіх присутніх у кімнаті: — Тож хай буде усім відомо, що Ніколас Лоу — це, так би мовити, військове псевдо, і ми призначаємо його секретарем цього суду під його справжнім ім'ям Генрі Берлінґейм Третій — я правильно сказав, Генрі?

Берлінґейм ще одним кивком підтвердив, що його насправді так звати, але вся його увага, як і увага близнюків, була спрямована на Ендрю Кука, який враз побілів як полотно, почувши це ім'я.

— Далебіг! — засміявся Макевой, не розуміючи, яка тут склалась ситуація. — Невже це й справді ти, Генрі? Останніми днями чудеса як із рога сиплються! Ти чула, Генрієтто…

Генрієтта шикнула на нього; Ендрю важко звівся на ноги, дивлячись нищівним поглядом на Берлінґейма.

— Бог мені свідок! — почав він і був змушений зупинитися й декілька разів сковтнути, щоб опанувати себе. — А щоб ти горів у пеклі, Генрі Берлінґейм…

Він зробив крок до стола; Ебенезер виступив наперед і схопив його за руку.

— Сядьте, батьку: у вас немає жодних підстав мати храп на Генрі й ніколи не було. Це на мене ви повинні гніватися, а не на Генрі чи Анну.

Ендрю недовірливо подивився на обличчя сина і на руку, що стримувала його; але зупинився і далі не пішов.