Баришник дур-зіллям

— Дозвольте мені сказати, — мовив Берлінґейм і, відповідаючи на подальші запитання губернатора, додав, що вже налагодив зв'язки з одним друкарем з Віргінії і, за вказівкою Ніколсона, спробував переманити того добродія до себе від губернатора Ендроса, щоб заснувати друкарню в Меріленді. На якийсь час здалося, що про Ебенезера забули, але раптом без усілякого переходу губернатор повернувся до нього, радше навіть накинувся на нього, зажадавши почути без зайвих зволікань подробиці «його фантастичної історії про невільників і дикунів». Його очевидний скептицизм спочатку дещо збентежив поета — він почав було розповідати свою історію невпевнено, час од часу затинаючись, побоюючись, що йому не повірять, бо і сам майже не вірив, що все це було насправді — але невдовзі він побачив, що недовіра, яку виказував губернатор, була лиш звичною манерою його поведінки. «Нісенітниця!» — зневажливо пирхнув він, коли йому сказали, що Дрепакка налагодив зв'язок з вождями північних племен, однак його рожеве чоло потьмарилося, виказуючи стурбованість; і коли, слухаючи історію про Берлінґейма, його справжнє ім'я і походження, він назвав її «зухвалою фальшивкою і сраною брехнею», Ебенезер уже був у змозі перекласти цю лайку як «такої чудасії мені в житті ще ніколи не доводилося чути!». Одним словом, хоч він і виказував крайню недовіру щоразу, як поет робив якусь паузу у своїй розповіді, Ебенезер, як і Берлінґейм, був певен, що він вірив кожному його слову: не тільки про величезну загрозу негритянсько-індіанського заколоту та торгівлю повіями й наркотиками, але й про такі подробиці, як незаконна торгівля відшкодівниками, яку провадили Слай і Скеррі, розбійницькі дії «побережника» Томаса Паунда, що був на службі в Ендроса (почувши це, він задоволено потер руки, заздалегідь смакуючи те, як зажене на слизьке свого суперника), і дволичну поведінку капітана «Посейдона» Міча, якого, за іронією долі, Ніколсон нещодавно найняв на шлюп «Спідвелл», який належав владі провінції, щоб він перешкоджав незаконній торгівлі.

— Свята Матір Божа! — вилаявся він наприкінці. — Отаким вовчим і зміїним кублом мене і послали управляти. — Він повернувся до своїх помічників. — Ну, що скажете, джентльмени: тікатимемо до Барбадосу і залишимо цю вошиву провінцію на поживу поганам? А ти, ти, негіднику! — Він тицьнув своєю палицею в бік Берлінґейма. — Ти вдавав із себе порядного джентльмена з Телботу, а насправді весь цей час був принцом отих клятих дикунів! Ні, ну, що тут скажеш, га?!

Берлінґейм підморгнув Ебенезеру. Якусь хвилину Ніколсон міряв кроками опочивальню, вдаряючи об дошки підлоги своїм ціпком. Нарешті він зупинився і кинув погляд на президента Ради.

— Але ж, кат його бери, Томе, ми можемо притягти цього Куда до відповідальності чи ні? Одним лиходієм було б менше, і ми змогли б зайнятися тим, щоб озброїти посполите рушення. — І, звернувшись до Ебенезера, він зізнався: — Правду кажучи, у нас більше пістолів у штанях, ніж у нашому клятому арсеналі!

Сер Томас звернувся до Берлінґейма, сподіваючись відповіді, а натомість дістав прочухана від Його Світлості за те, що шукає якоїсь поради «в червоношкірого шпигуна».

— Ми зможемо віддати його під суд, щойно знайдемо, — вирік Берлінґейм, — однак нам треба буде ретельно добирати наших суддів, бо навіть і тоді існує можливість, що він легко відбудеться.

Він пояснив, що належить відшукати ще одну частину Протоколів Асамблеї за 1691 рік, яка є найбільшим доказом протиправної діяльності Куда і Спільноти протестантів; і хоча вона, вочевидь, не має прямого стосунку до історії його походження (це була та частина «Особистого діяріуша» сера Генрі Берлінґейма, у якій мовилося, як непевно натякнув Вільям Сміт, про втечу англійців від імператора Поухатана), втім, і справді як доказ може мати дуже велику вагу.

— Вона перебуває у власності того неотеси-бондаря, — завершив він, — який не розлучиться з нею ні за які гроші. Однак ми можемо спробувати здобути її, пригрозивши йому, і щойно я триматиму її в руках, ми зможемо одразу ж зайнятися пошуками велебного генерала Куда.

— Ми здобудемо її, без сумніву, — пробурмотів Ніколсон, — і це станеться ще сьогодні. Якщо мене все ж таки мають прирізати ті погани, то я хочу побачити, як цей поганець Куд горітиме у Пеклі раніш од мене.

— Але є нагальніша справа, — мовив Берлінґейм. — Ви знаєте так само добре, як і я, що коли мурини й дикуни зважаться спевнити задумане, то вони ще до весни зможуть перебити всіх білих в Америці, тим паче коли в них буде три чи чотири добрих очільники.

Він сказав, що все одно має намір якомога раніше дістатися острова Бладсворт і постати перед таяком Чікамеком і Коханкоупретсом; цілком імовірно, що вони не повірять у те, що він є тим, за кого себе видає, бо ж у нього немає жодних доказів, але якщо станеться диво й вони повірять йому, він спробує усунути свого брата від влади й підбурити Куассапелага і Дрепакку один проти одного. Він був переконаний, що розбрат і каверзи — це та єдина зброя, яка може врятувати англійців, поки вони в Америці не зберуться з силами.