Баришник дур-зіллям

— Боюся, що не встигнеш ти пояснити їм мету своєї візити, як вони тебе прикінчать, — зневажливо пирхнув Ніколсон. — Ці тварюки думають повільно, але вони не настільки тупі, щоб схилитися перед кожним англійцем, що з'являється перед ними і заявляє, що він їхній король.

— Воно-то так, але це така роль, що її не кожен англієць здатен зіграти. Не те щоб я твердив, що маю якісь особливі таланти, сер, навпаки, ця роль вимагає наявності у актора дуже виняткового недоліку, я так кажу, Ебене?

І він повів далі, доволі відверто пояснивши, яку має природжену ваду, успадковану від сера Генрі Берлінґейма, свого діда, що нею він має намір скористатися як своєрідним посвідченням особи на острові Бладсворт. Губернатор був спочатку цим вражений, а потім, трохи поспівчувавши йому, грубо пожартував і розреготався: він вирік, що ця хитрість, звісно, нічого не дасть, якщо тільки серед індіян є бодай один притомний чоловік, що поважає себе і зможе скептично до цього поставитися.

— Гадаєш, старий Одіссей став би вагатися, чи вихолостити йому Сінона, якби вважав, що це піде йому на користь? — запитав він, але принаймні зараз нічого кращого запропонувати не міг. Він повернувся до Ебенезера, вся груба суворість на його обличчі й у поведінці враз зникла, і він запитав:

— Маєш ще щось мені сказати, хлопче? Ні? Ну, тоді хай Бог благословить тебе за проявлену мужність і винагородить за всі твої муки: якщо ти бодай вполовину такий поет, як чоловік, тоді заслуговуєш на те, щоб бути лауреатом чогось кращого, ніж Меріленд.

І, давши волю своїм почуттям і виказавши так свою слабкість, він знову повернувся до свого попереднього образу, перш ніж поет встиг дібрати потрібних слів, щоб висловити свою вдячність.

— Тепер так, Томе, я хочу, щоб усі чоловіки й дівки в цій садибі зібралися у вітальні, окрім того бідолахи, що лежить у гарячці. Ми влаштуємо добрячий маноріальний суд, тут і зараз, як це робив Чарлі Калверт, коли починав нудитися, і перш ніж зійде місяць, ми вирішимо, кому належить цей маєток.

— Дуже добре, сер! — відказав сер Томас. — Але я мушу вам нагадати, що суддя Геммейкер…

— Та хай він мене в дупу поцілує, той Геммейкер, і грінки звідти візьме, — заволав губернатор, і Ебенезер мимохіть пригадав одну побрехеньку, яку йому колись розповів Бертран. — Давай, воруши копитами, Ніколас, мій хлопче… чи як тебе тепер там, Генрі! Їй-бо, оце якраз ім'я для Мак'явеллі без стручка! Бий у дзвони та збирай усіх парафіян на суд, Генрі Берлінґейм: Том гратиме старого Міноса, а я буду Радамантом!

20

Поет розпочинає свій день у суді

Оскільки питання про володіння Молденом не давало всім спокою принаймні вже декілька днів, то губернатору Ніколсону знадобилося небагато часу, щоб скликати надзвичайне засідання суду у великій вітальні. Були присутні всі зацікавлені сторони, включно з тією принаймні однією стороною, що, здавалося, хотіла б бути деінде: два ратники з посполитого рушення округу Дорчестер перестріли Вільяма Сміта неподалік від дому на березі, і вираз смутку на його обличчі спростовував те його твердження, нібито він вийшов тільки подихати свіжим повітрям. Два судді всілися за столом, вкритим зеленим сукном, спиною до коминка, а решті звеліли розсістися великим півколом обличчям до них; Генрі Берлінґейм запасся папером і пером для письма і розташувався ліворуч від Ніколсона, навпроти сера Томаса, звідкіля він зі втіхою спостерігав за товариством, що тут зібралося.

Ебенезер, що завдав собі клопоту вдягтися відповідно до цієї нагоди, примостився на бильці крісла, у якому сиділа Анна, в самому кінці правої сторони півкола (якщо дивитися із суддівського місця); і хоча він мав цілком природне бажання, щоб права на мис Кука повернули його батьку, але весь той неспокій, що він відчував у минулому, змили геть події й відкриття останніх днів: він відчував збудження, але тільки від очікування скорого рішення. Анна, зберігаючи свій нещодавно знайдений спокій, принесла із собою якесь в'язання, що, здавалося, цілком поглинало її увагу; можна було подумати, що доля маєтку її зовсім не цікавить. Праворуч від неї сидів Ендрю Кук, який безупинно і так несамовито попихкував своєю люлькою, що складалося враження, ніби дим виходив не через рот, а крізь пори його тіла. Час від часу він кидав похмурі погляди на своїх дітей, неначе боявся, що вони можуть кудись зникнути або ж обернутися на когось іншого; решту часу він із нетерпінням дивився вперед на стіл, потягуючи зі склянки ром, що Ніколсон звелів усім налити.