Баришник дур-зіллям

— Так, це шум прибою! — радісно вигукнув Ебенезер. — Ані ми, ані світло не змінили свого напрямку; просто ми майже навпроти нього! — Він хотів було пояснити, що хоч з острова вони і кермували прямо на світло, як тільки могли, однак їхній справжній напрямок був дещо південніше; з відстані чотирьох чи п'яти миль помилка (можливо, усього в декілька сотень футів) була надто малою, щоб помітити, але коли вони наблизилися, кут між напрямком, яким вони рухалися, і світлом, збільшився до дев'яноста градусів. Одначе, перш ніж він встиг усе це ретельно обмізкувати і висловити, хвиля більша, ніж зазвичай, підкинула корму високо догори, нахилила човен на лівий борт і вибила весло з кочета.

— Нас розвертає, і ми зараз вийдемо з вітру! — попередив він про небезпеку.

Решта гребла своїми черепичками, але намарно. Ебенезер ударом вставив весло назад між рогачами кочета і спробував було повернути корму до хвиль, переклавши весло, що правило тепер за стерно, на лівий борт, як це він звик робити, коли їх тягнуло кормою назад, але його дії не встигали за хвилями, оскільки гребінь уже пройшов, враз залишивши човник, що втратив курс, нерухомим у жолобниці; рух веслом насправді вийшов як гребок, і від цього корма розвернулася ще більше. Наступна хвиля вдарила під кутом у правий борт, до кінця розвернула їх боком і залила човен водою їм по кісточки; та, що йшла за нею, заввишки футів із п'ять, з білими баранцями на гребні, вдарила прямісінько з правого траверзу, і вони знову опинилися в льодяних водах Чесапіку, відчайдушно молотячи руками по поверхні. Цього разу, одначе, довго їм мучитися не довелося: їхні ноги враз торкнулися водоростей і мулу, і вони з'ясували, що перебувають менш ніж за сто ярдів від берега.

Вони почали через силу видиратися з води, але хвилі, що сягали їм по пояс, заважали, знову і знову збиваючи з ніг, і коли вони нарешті дісталися берега, то вже ледве стояли на ногах.

— Треба поспішати! — задихаючись мовив Макевой. — А то ми тут закоцюбнемо!

Спотикаючись і важко дихаючи, вони якомога швидше простували берегом до свого маяка, у якому тепер можна було цілком ясно впізнати освітлені вікна чималого за розміром будинку. Неподалік нього, де берег переходив у галявину перед домом, росла висока сосна, біля підніжжя якої вони помітили якийсь білий предмет, котрий скидався на великий камінь, що стояв сторчма. У Ебенезера аж мороз поза шкірою пішов.

— О, Боже! — вигукнув він і, зібравши рештки сил, кинувся вперед, щоб обійняти могилу. Слабкого місячного світла було досить, щоб прочитати напис:

Енн Боєр Кук

1645–1666

Аж доти допоміг

Господь нам.

Ззаду до нього підійшли його супутники.

— Що це?

Ебенезер не повертав голови.

— Моя мандрівка скінчилася, — схлипуючи, сказав він. — Я зробив повне коло. Отам Молден; ідіть і рятуйте себе.

Вражені цим, вони прочитали напис на могильному камені, і коли вмовляння не допомогли, вони силоміць відірвали Ебенезера від могили. Опинившись знову на ногах, він не став опиратися, але останні душевні сили, здавалося, зовсім полишили його.

— Якби я не народився, — сказав він, вказуючи на надгробок, — ця жінка була б сьогодні живою, і моя сестра разом із нею, а мій батько був би плантатором і вирощував дур-зілля, і всі вони втрьох жили б щасливо он у тому домі.

Бертран був надто близький до того, щоб закоцюбнути, аби спромогтися на якусь відповідь, навіть якби вона в нього і була, а Макевой, який так само всім тілом трусився від холоду, узяв поета за руку і сказав:

— Годі тобі, це як той гріх нашого вітця Адама, що падає на всі наші голови; ми ніколи цього не просили, але ось, так склалося, що він є, і коли ми зголошуємося жити, то мусимо вже жити разом з ним.

Ебенезер звик бачити Молден, у якому кипить бурхливе життя і після настання темряви творяться прикрі діла, але зараз скидалося на те, що люди були тільки у вітальні; у решті будинку, так само, як і надворі й у надвірних прибудовах — він пильно, відчуваючи гіркий сором, подивився у напрямку сушарні, — було темно й тихо. Поки вони йшли безлюдним двором до головного входу, який виходив на південний захід до могили й Затоки, що лежала за нею, Макевой, бажаючи цим, безсумнівно, якось зігрітися, а заодно і втішити Ебенезера, цокотячи зубами, вирік, що це єдине світло було добрим знаком: безперечно, це означало, що Ендрю Кук навів у домі лад і чекав разом зі своєю невісткою новин від свого блудного сина. Він буде страшенно радий їх бачити; їх одягнуть і нагодують і одразу ж піднімуть тривогу та пошлють звістку в Енн-Арундел-Таун, щоб перехопити Довгела Бена Еврі.

— Не треба, — Ебенезер похитав головою. — Від таких байок боляче ще більше, ніж від правди.

Макевой сердито відпустив його руку.

— І досі ще дівак, — крикнув він. — Тільки й думає, що про свою втрату, а до інших йому байдуже! Давай, біжи й умирай собі на тій могилі!