Баришник дур-зіллям

Мій одпочинок був перерваний дикуном, отим вартовим наглядачем, і, підхопившись, я побачив, що сонце вже зійшло. Знадвору до моїх вух долинало гикання і завивання багатьох дикунів, і я здогадався, що вони всі зібралися, щоби бути присутніми при тому, як мойого капітана піддадуть сьому хтивому спробунку із їхньою принцизною. Мій капітан, коли я подивився на нього, був повністю вдягнений, і жодних ознак обержина чи чогось іншого видко не було, тож я міркував, чи не була часом та сцена, самовидцем якої я був минулої ночі, лише якимось фантастичним сном, одним із тих, що звичаєм сняться людям, коли їхнє житє близиться до кінця…

— Отже, він і справді бачив це на власні очі, — висунув здогадку Ебенезер, — хоч би що там було.

— Але ж сторінка зникла!

Се правда [писалося далі в «Діяріуші»], що коли ми під поглядами наших вартівників-дикунів вийшли з хижі й нас повели до громадського пляцу, було видко, що мій капітан мав певні труднощі з ходою, наче йому було важко зводити докупи ноги; але сю ваду можна було скласти як на страх (який, як се добре відомо, здатен спричинитися до того, що чоловік мимохіть попустить цуглі своїй утрібці), так і на його дивну поведенцію минулої ночі. І те перве, здавалося, було більш імовірним, позаяк сцена, що відкрилася нашим очам, аж ніяк не могла нас втішити.