Безлюдні острови 12-13

- Кніпроде, брат великого магістра... Добре вибрали, він найсміливіший з ордену. Кажуть, його серце міцніше його панцира.

- Побачимо... У найсильніших лапи мліли, коли ставали перед Кейстутом. Жемайти твердять, нібито він може кшижаків очима вбивати.

Більген весело засміявся:

- Може, князь хотів перевірити, чи це правда, ха-ха-ха-ха!... Не балакай, цей чоловік в сотні битв бився, і хотів би я мати стільки грошенят, скільки він убив людей.

- Тьфу! – сплюнув Прора.

Вони замовкли. Через деякий час кшижак, тримаючи шолом у лівій руці, а правою рукою тримаючись за руків’я короткого кинджала, заправленого за пояс там, де звисали ланцюжки, що тримали піхви меча, став перед ними.

- Хто з вас є начальником замку? - спитав він.

- Я, — відповів Прора, виходячи з тіні.

Комтур повернувся до нього і сердито процідив:

- То чому ж брата Великого Магістра Ордену в брамі зустрічає пахолок?!

Прора затрясся. Він оскалив зуби і хотів був огризнутися, але знову відчув руку брата на своєму плечі. Більген ступив перед ним і сказав солодким голосом:

- Вибачте, благородний комтуре, але ми сподівалися вас трохи пізніше. Мій брат так само поважає Орден, як і всі ми, про що свідчить вечеря, яку він приготував для вас...

- Я не буду їсти!.. — перебив його Кніпроде, ледве втримавшись, щоб не додати: з тобою! - приступимо до справи. Де в'язень?

Більген взяв із рук свого брата важкий ключ і показав його кшижакові, кажучи:

- У підземеллі.

Кніпроде віддав свій шолом одному з кнехтів, подивився на ключ, ніби побачив якесь чудисько, і запитав:

- Куди йти?

Вони спустилися сходами до підвалу, не кажучи жодного слова. Унизу лицар звернувся до Прори:

- Він один?

- Ні, з ним є слуга Остафій Омуліч.

- Він буде мені перешкоджати.

- Не буде, — глухо відповів Прора.

Зупинилися перед дубовими дверима. Більген вставив ключ у замок, двічі повернув його й потягнув за клямку обома руками. Двері зловісно скрипнули й відчинилися. У їхньому світлі вимальовувався згорблений силует напруженого до боротьби чоловіка.

- Вийди! – наказав Більген.

Чоловік не рухався. Білки його очей світилися в блідому світлі смолоскипа. Більген відійшов убік і в ту ж мить слуга Прори натиснув на спускний курок арбалета. Стріла вибила одне з очей чоловіка, пробивши йому череп і поваливши Омуліча на спину. Його за ноги витягли в коридор, і лицар рушив до дверей, даючи знак кнехтам чекати. Більген підскочив до нього.

- Пане! Самі?

- Так.

- Шляхетний пане... Господи!

- Чого ти лякаєшся? В мене ж є зброя, а в нього її немає

- Та він голими руками давав раду збройним!

- Мабуть, то були кепські лицарі. Геть з дороги.

- Пане! – Більген не здавався – але його не можна мечем... ну... Князь Ягайло вимагав, щоб не було крові... князь хотів...

Литовець поклав руки собі на шию і моторошно скривив обличчя, наслідуючи гримасу людини, яку душать. Кніпроде здригнувся.

- Знаю. Ваш князь хоче, щоб все виглядало як самогубство через повішення. Я б не взявся за це, якби не те, що... Не твоя справа! Відійди.

Більген пропустив його. Комтур увійшов до високої кімнати із заґратованим отвором угорі й грюкнув за собою дверима. На мить озирнувся, звикаючи до ще більшої темряви, ніж у коридорі, бо камеру освітлювала лише кволий каганець...

У кутку на кам'яній лавці сидів 85-річний старий, закутаний у ферязь, зав'язану срібним шнуром на шиї, і виглядаючий молодшим. Його обличчя було звернене до кшижака, але той не бачив його очей під двома шапками густих брів — Кейстут ніби заснув. Комтур стояв нерухомо, тіло було заряджене тремтінням нервів. Глянув убік — стіни мовчали тією ж тишею. Раптом у ній пролунали слова, сказані такою ідеальною німецькою мовою, що Кніпроде відчув запах цегляних приміщень Марієнбурга:

- Ти вбив невинного. Чи ваш Бог, ваша віра дозволяють таке?

Кніпроде відчув полегшення; голос чужого повернув йому впевненість, реальність ситуації.

- Вбити язичника — не гріх! – твердо відповів він.

- Тож вбити двох язичників теж не гріх. Що таке вбивство беззахисної людини лицарем, який отримав свій пояс, присягнувши на лицарський кодекс?

Комтур зробив крок уперед.

- Ти кажеш ти? Ти, що спалив живцем стільки взятих у полон орденських братів?

- Не я, а наші жерці, криве-кривейти, і то тільки коли мене там не було. Я не дозволяв мучити полонених і часто визволяв їх. Невже ти забув про комтура Йоганнісбурга та його людей?.. А те, що не ми протягли руки на власність Ордену, а Орден на землю наших батьків?!

Кніпроде опустив очі, як ученик, спійманий на брехні, але відразу з люттю підняв їх.

- Шкода слів, не будемо про це!

- А про що? Ти, очевидно, хочеш про щось поговорити, перш ніж когось убити, інакше ти б не прийшов сюди сам.

- Про срібло з корабля, який ви вкрали в Ордена. Де це?

Литовець презирливо пирхнув.

- Де воно?! — повторив Кніпрод голосніше.

- У землі.

- Де?!... Кажи!

- А ти змусь мене.

Сказавши це, Кейстут простяг руку вгору й тримав її над полум’ям каганця, доки по камері не поширився огидний запах горілого м’яса.

— Забудь про тортури, це не допоможе.

Кейстут і Бірута. Сучасне зображення.