Читаем Безлюдні острови 17-21 полностью

Роками він змивав гіркі сльози зі своїх губ, які висихали в екваторіальній спеці швидше, ніж він міг висловити єдине прохання про смерть, яке йому не дозволялося просити самому собі. Роками він навчав своїх дітей, що таке лондонський туман, сани та пори року. Роками він пив тугу на кораблі-тюрмі, прикріпленому до дна океану. У вірші "П’яний корабель" Жан Артюр Рембо мислив про когось іншого, але ж там можна почути голос Адамса:


Доволі плакав я! Жорстокі всі світання, Гіркі усі сонця й пекельний молодик: Заціпило мені від лютого кохання. Нехай тріщить мій кіль! Поринути в потік!


За європейською сумуючи водою, Холодну та брудну калюжу бачу я, Де корабля-метелика весною, Пускає в присмерку засмучене хлоп’я.

(переклад В. Ткаченка)


Тією дитиною був він сам, а холодною калюжею в глибині Європи було "Бретонське село в снігу" Гогена, та сама ностальгія, яка змусила Брукові вирватися з обіймів "вахіне" й повернутися не до свого дому. Адамс став надто релігійним, щоб спробувати самогубство, як Ґоґен, і надто старим, щоб повернутися, як Брук, коли це було можливим. Але ностальгія за колискою, що увінчує СИНДРОМ АДАМСА, мала таку ж силу викликати бажання проміняти найвродливішу жінку Тихого океану на гіллясту берізку й луг у передсніговій хуртовині, коли до хаток наближаються виючі вовки.

Можливо, людині, яка, як кажуть вчені, стадна тварина, потрібне стадо, щоб було від чого тікати. Але якщо так, то мені це тим більше потрібно, щоб було до чого повернутися, навіть думками і сльозами, коли іншого шляху немає. Тому що врешті-решт ти завжди хочеш повернутися до стада, з якого ти втік, і жити зі свинями, щурами та грифами, від яких часом буде кипіти твоя кров, але вони будуть твоїми свинями, щурами та грифами, на твоїй землі, від якої твоє коріння виросло. Жоден рай не винагородить вас за те, чого вимагає ваша кров. Немає кари гіршої за вигнання, навіть до раю, бо тоді воно обертається тортурами.

Джон Адамс помер 5 березня 1829 року. Його подоби не існує, зберігся лише лаконічний опис моменту його знахідки: "Він був одягнений у старі парусинові штани, босий, у рваній блузі. Вінок сивого волосся, що спадав йому на плечі, обрамляв його лисину і надавав йому гідності...". Я думав, що ніколи його не побачу, поки не знайшов картину Фреда Аріса "Ной, що випускає голуба". Адамс! — Я знаю, що це поштовий голуб, а адресат — сумний хлопчик над калюжею, по якій пливуть паперові кораблики.


Фред Аріс, Ной, що випускає голуба


У його долі був майже весь песимізм першовідкривача "лібідо", Шопенгауера: біль існування, незгода з диявольським світом, втеча, сліпий інстинкт, нищівна еротика, страждання й аскетизм. Чого не передбачив Шопенгауер, так це того, що людина зможе любити своє земне пекло, коли потрапить до раю, бо щастя — це Мобі Дік, який перемагає тих, хто його здогонить.


Примітка до ІІ видання:


У цьому розділі, а точніше в доданій до нього іконографії, сталося щось таке, що суперечить "здоровому глузду" і ближче до метафізичного божевілля, віщих снів і "дивуючих" припадків, не перший, зрештою, раз в моїй творчості. Звідки я міг знати, коли писав "Шахіста" в середині 1970-х, що більшість деталей, які я вигадав, щоб поєднати автентичні елементи в зрозуміле ціле, згодом також виявляться автентичними, після того, як книга буде надрукована? Нові джерела довели мені це, і я був просто здивований - моя уява перегнала моє знання фактів, і я навіть не помилився в назвах і місцях! Звідки я міг знати, що в окремих фрагментах "Колиски" (яку писав 1970 року), "MW" (1981 року) та "Безлюдних островів" (які писав 1983 року), я з жорстокою точністю описував своє власне майбутнє, свою власну долю? Треба було тільки здогадуватися — я, раб вісімки від народження — що довідаюся про це в той єдиний день, коли зможу вижити, коли чотири вісімки впадуть мені на шию (8 серпня 1988 року). У своєму творі я міг би навести багато конкретних прикладів, де "licentia poetica" точно передбачала дійсність, прикладів, які вражали магічною перевіркою проголошеної Набоковим тези: література не говорить правду, література її вигадує. Такий тип "ясновидіння" наступив і під час відбору ілюстрацій до "Синдрому Адамса".

Перейти на страницу:

Похожие книги

Бить или не бить?
Бить или не бить?

«Бить или не бить?» — последняя книга выдающегося российского ученого-обществоведа Игоря Семеновича Кона, написанная им незадолго до смерти весной 2011 года. В этой книге, опираясь на многочисленные мировые и отечественные антропологические, социологические, исторические, психолого-педагогические, сексологические и иные научные исследования, автор попытался представить общую картину телесных наказаний детей как социокультурного явления. Каков их социальный и педагогический смысл, насколько они эффективны и почему вдруг эти почтенные тысячелетние практики вышли из моды? Или только кажется, что вышли? Задача этой книги, как сформулировал ее сам И. С. Кон, — помочь читателям, прежде всего педагогам и родителям, осмысленно, а не догматически сформировать собственную жизненную позицию по этим непростым вопросам.

Игорь Семёнович Кон

Культурология