Читаем Безлюдні острови 6-7 полностью

Кров Святого Станіслава, який є покровителем Польщі, пролита Сміливим, є серйозною проблемою для правовірних поляків, які знають, що церковна версія – це пропагандистська казка. Але ж, хіба кожна подорож в історію Церкви не є шляхом через страждання для всіх розумних католиків? Краще в неї взагалі не заглядати, бо з чорної діри минулих століть виринають, мов огидні істоти з картин Босха, постаті Торквемади та його святих сподвижників-інквізиторів, які спалили живцем і закатували мільйони невинних людей по звинуваченню у єресі чи чарівництві, а також ціла процесія пап-вбивць і розпусників на чолі з Формозом, Сергієм III, Іоаном XII (ґвалтівником жінок, який навіть не був висвячений на священика), Григорієм V, Каллікстом II, Боніфацієм VIII (розпусником, який рекомендував блуд, інцест і сімейну зраду), Сікст IV, Інокентій VIII (який був опікуном нічних вбивць і торгував посадами в найбезсоромніший спосіб), Олександр VI (який практикував усі можливі види розпусти) і Лев X. Інші замикали Польщу живою в труну і засуджували усі наші повстання: Климент XIV заявив, що поділ Польщі відповідає інтересам релігії (І), а Григорій XVI назвав листопадових повстанців "підлими бунтарями, бідолахами, які під виглядом доброти повстали проти влади свого монарха" (царя!). Або ті сотні польських примасів, єпископів і священиків, які за петербурзьку платню таврували справжніх патріотів, забороняли молитися за свободу батьківщини в церквах, складали катехізиси, прославляючи царизм, вимагали страшних покарань для повстанців. Вони називали Січневе повстання "місцевим бунтом", спричиненим "мілкими злодіями", "людьми непорядку", "злочинцями" (Віленська консисторія 17 вересня 1863 р.), проклинали Пілсудського та його рух за незалежність (архиєпископ Попель), забороняли проводити богослужіння за Польщу 3 травня і поховання легіонерів на цвинтарях (єпископ Лосінський)! Скільки ж злочинів і беззаконь скоєно в ім’я Христа?! А Церква - вічна діва! Можливо, люди іноді помилялися, давайте про це забудемо, головне, що система безгрішна. Кожна система.

Болеслав Смілий-Щедрий (гравюра по міді, 1702 рік)

Доказ того, як важко католику орієнтуватися між святим Станіславом і королем Болеславом II — роман католицького письменника Кароля Бунша "Йменник". Звідти, коли мені було тринадцять років, я отримав першу інформацію про цих двох людей, тому що в шкільному підручнику історії, написаному пані Длуською та Шенбреннер, не було жодного слова про одного з найбільших польських правителів (мабуть, тому що він подряпав мечем Золоті ворота в Києві, а руського князя Ізяслава прилюдно смикав за бороду, мов цапа). Через сімнадцять років, у 1981-82 навчальному році, мій син вивчав Польщу П'ястів за новим підручником для початкової школи, авторства пана Марковського. У цьому підручнику Болеслава Сміливого взагалі немає, він досі "забутий, покинутий"...

Завдяки Буншу я закохався в Болека, хоча автор зобразив його несправедливо. Це була ірраціональна любов, як і любов до жінки - любов не ґрунтується на чиїхось поглядах. Нещодавно мій друг-психолог переконав мене, що це почуття народилося через схожість мого невпорядкованого характеру з Болековим. Він використовував професійну термінологію і нагадував мені про численні дурниці моєї молодості, особливо про факт підпалу школи, в якій я навчався (Гімназія імені Болеслава Пруса), яку він порівняв із саморуйнівною поведінкою Сміливого. Вся ця теорія для мене є не дуже переконливою, бо, по-перше, легенду про витівки Болеслава ІІ створила ворожа йому церковна пропаганда, а по-друге, на цьому першому етапі мого захоплення Болеком, коли людина ототожнюється зі своїми героями - в дитинстві я перевтілювався не в постать короля, а в образ королівського слуги Навуя Шренявіти, з псевдонімом Навуй Дзержиславув, геніально створеного Буншем. Мене імпонувало це політичне жало Сміливого, цей "коммандо" для особливих завдань, солдат, політик та чудовий цинік ("Я ніколи не брешу, якщо з цього мені ніякого прибутку"), але з чудовим серцем, прихованим під холодною бронею, передбачливий, мудрий ("Життя є дуже цікавим, щоб по-дурному померти"), черпаючий сили зі своєї потворності ("В мене немає стільки грошей, щоб бути настільки дурним, як ті, в яких пика гладенька, як дупа"), і хоча він не схвалює і не приймає останніх дій короля, до трагічного кінця залишається вірним, так як – на відміну від медовустих підлиз та "альтруїстів" – вірними є чесні циніки. Але я дуже вже відхилися від суті теми.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Образы Италии
Образы Италии

Павел Павлович Муратов (1881 – 1950) – писатель, историк, хранитель отдела изящных искусств и классических древностей Румянцевского музея, тонкий знаток европейской культуры. Над книгой «Образы Италии» писатель работал много лет, вплоть до 1924 года, когда в Берлине была опубликована окончательная редакция. С тех пор все новые поколения читателей открывают для себя муратовскую Италию: "не театр трагический или сентиментальный, не книга воспоминаний, не источник экзотических ощущений, но родной дом нашей души". Изобразительный ряд в настоящем издании составляют произведения петербургского художника Нади Кузнецовой, работающей на стыке двух техник – фотографии и графики. В нее работах замечательно переданы тот особый свет, «итальянская пыль», которой по сей день напоен воздух страны, которая была для Павла Муратова духовной родиной.

Павел Павлович Муратов

Биографии и Мемуары / Искусство и Дизайн / История / Историческая проза / Прочее
Айвазовский
Айвазовский

Иван Константинович Айвазовский — всемирно известный маринист, представитель «золотого века» отечественной культуры, один из немногих художников России, снискавший громкую мировую славу. Автор около шести тысяч произведений, участник более ста двадцати выставок, кавалер многих российских и иностранных орденов, он находил время и для обширной общественной, просветительской, благотворительной деятельности. Путешествия по странам Западной Европы, поездки в Турцию и на Кавказ стали важными вехами его творческого пути, но все же вдохновение он черпал прежде всего в родной Феодосии. Творческие замыслы, вдохновение, душевный отдых и стремление к новым свершениям даровало ему Черное море, которому он посвятил свой талант. Две стихии — морская и живописная — воспринимались им нераздельно, как неизменный исток творчества, сопутствовали его жизненному пути, его разочарованиям и успехам, бурям и штилям, сопровождая стремление истинного художника — служить Искусству и Отечеству.

Екатерина Александровна Скоробогачева , Екатерина Скоробогачева , Лев Арнольдович Вагнер , Надежда Семеновна Григорович , Юлия Игоревна Андреева

Биографии и Мемуары / Искусство и Дизайн / Документальное
Айвазовский
Айвазовский

Иван Константинович Айвазовский — всемирно известный маринист, представитель «золотого века» отечественной культуры, один из немногих художников России, снискавший громкую мировую славу. Автор около шести тысяч произведений, участник более ста двадцати выставок, кавалер многих российских и иностранных орденов, он находил время и для обширной общественной, просветительской, благотворительной деятельности. Путешествия по странам Западной Европы, поездки в Турцию и на Кавказ стали важными вехами его творческого пути, но всё же вдохновение он черпал прежде всего в родной Феодосии. Творческие замыслы, вдохновение, душевный отдых и стремление к новым свершениям даровало ему Чёрное море, которому он посвятил свой талант. Две стихии — морская и живописная — воспринимались им нераздельно, как неизменный исток творчества, сопутствовали его жизненному пути, его разочарованиям и успехам, бурям и штилям, сопровождая стремление истинного художника — служить Искусству и Отечеству.

Екатерина Александровна Скоробогачева

Искусство и Дизайн