Безлюдні острови 6-7

- Я чоловік тієї жінки, яку ви тримаєте зв'язаною. Де вона?

- Ти, наповнений лайном… — спромігся вимовити офіцер і впав без свідомості на підлогу після удару плазом меча в скроню.

- Цей мій приятель замикає найбільш зухвалі пики! — попередив Марк Емілій. - Де вона?

Другий офіцер крикнув:

- Ти сміливий зі зброєю, з якою сюди не дозволено входити! Ти дорого заплатиш за порушення закону і за ґвалт!

Незнайомець вклав меч у піхви й переступив через лежаче тіло.

- Скажи мені, де вона, — прошепотів він, — або я навчу тебе покори без меча!

Офіцер подивився на свої жіночі долоні й пирхнув:

- Тими ручками?!

В ту ж мить два сталеві важелі підняли його з землі, пролунав благальний зойк, тіло офіцера перелетіло через балюстраду тераси, і його поглинула темрява над безоднею, де біля підніжжя скель розбивалися гриви морських хвиль.

Решта гуляк розбіглися, панікуючи, перевертаючи столи з їжею і колони з масляними ліхтарями. Військові негайно повернулися, орудуючи мечами. Вони були напідпитку, тож навіть кількість не давала їм шансу. Смерть влетіла в лупанарій і розправила над ними свої чорні крила, і вони полягли, порубані на шматки мечем легата.

Лельхін він знайшов в маленькій кімнаті нагорі. Її обличчя швидко постаріло, риси обличчя стали гострими та впалими на видатних вилицях. Жінка була непритомна. Голосно сміялася, а потім замовкала, ніби тривожно прислухаючись до себе, і тінь вічного південного смутку гаснув в її очах, ще більших і зовсім сухих, бо вона плакала всім своїм зболілим тілом, кликала його: стільки днів, що в неї закінчилися сльози.

Він розрізав її узи кам'яним ножем, узяв жінку на руки і, пригорнувши до грудей, поніс на стежку, що вела серед скель до берега моря. Позаду них горів лупанарій, освітлюючи блискучим сяйвом всю затоку. Уламки мурів падали в безодню, обсипаючи снопи іскор, що згасли у воді з похмурим шипінням, але він нічого не чув, крім кількох слів з-під намету в далекій пустелі: "Приклади мене, як печать, на своє серце. .. Ти будеш першим і останнім...".

Марк Емілій довго йшов, не відчуваючи втоми. Приплив змив із пляжу відбитки його сандалів, ніби хотів стерти слід їх двох у просторі. Палаючий дім став крихітним вогником на узбережжі, наче маяк, що попереджує кораблі про підступний мис, а ніч поглинала всі звуки, розстеляючи шовкові шати тиші, яка личить найбільшим трагедіям Землі. Бурхливий бриз витискав сльози з його очей, і вони залишали слід на щоках, які були здивовані тим, чого ніколи не знали, тому що цей чоловік не вмів плакати.

Досить!

"Музо, куди ти йдеш?

О, ліро легка, надто поспішна,

будь обережніша, не торкайся таємниць богів,

не принижуй їхньої величі!".

Про це попереджав Горацій в одній зі своїх пісень. Перед чим! Перед чутливістю, яка вбиває писання про почуття? Але я лише на мить впав у сентиментальність, знаючи, що Марк Емілій Сатурнін не пробачить мені, якби він міг це прочитати. А може, це попередження перед описом його смерті?…

Гаразд, я не можу про це писати, але я повинен сказати ще кілька слів.

Могилу Лельхін він викопав мечем в кам’янистій землі. На вершину невеликого горбочка поклав ніж зі знаками Таніт, підвівся й озирнувся навколо, здивований, побачивши, що так видно. На скелях навколо нього сонце ловило десятки сріблястих відблисків від пластин на грудях солдатів, яким було наказано захопити його.

Одного разу я спостерігав в Італії, на озері Комо, як гордий птах — орел, яструб чи сокіл (я не орнітолог, я не міг його впізнати, дивлячись на небо) — бився на смерть з центурією ворон.

Тяжко поранені й мертві, вони падали з-під хмар, мов каміння, скинуте Богом, аж поки нарешті не впав найбільший камінь, і над ним утворилися кола на воді.

Залишилися лише ці два барельєфи, мов два вівтарі на купі стародавніх каменів Тіпаси: символ богині Таніт у вигляді жінки з безіменним обличчям і силует римлянина-вершника, обличчя якого позбавили рис дощі і вітри. Я торкався його пальцями, як не годиться торкатися експонатів, але не з дурості чи снобізму – так я розмовляю з камінням. Ці залишки, у вигляді ямок,в яких уже не видно слідів інструментів скульптора, наче сама природа видряпала їх пазурами, все ж знайшли в собі сили розповісти історію того кохання, і я забрав їхній останній подих.

День, коли я прощався з Тіпасою, був хмарним. На березі рибалки лагодили свої перевернуті човни. У повітрі витав запах смоли та лляної олії. Над дальнім кінцем півострова нависла тиша, порізана голками блискавок. Знову й знову розчаровані чайки піднімалися з води й піднімалися в повітря з тією ж надією. Від них залишилися делікатні кола на темній поверхні затоки.

ОСТРІВ 7

ОССІАХ (КАРИНТІЯ)

БОЛЕСЛАВ ХОРОБРИЙ (ЩЕДРИЙ)

ШРАМ

"Польща... Влюбився я в твої рум'яна,

якими зоря встала з-за лісу -

і в твоїх золотих косах, і в твоїх женцях,

і в блискавицях літнього вечора,