Читаем Безлюдні острови 6-7 полностью

- Мій час настав. Богиня Таніт подарувала мені цю ніч, першу й останню. Це звичай жриць Таніт-Аштарет. Вона зробить нам постіль зі своєї шати. Вона дала мені тебе з усіх людей Землі. Наші шляхи, як шляхи зірок, що повинні зустрітися, хоч небо неосяжне і не має кінця. Аштарет баракет! Таніт барракет!

Вона лягла поруч і прошепотіла:

- Приклади мене, як печать на своє серце, як печать до руки своєї, бо любов сильна, як смерть, і її смолоскипи - смолоскипи вогню й полум'я. Люби мене, поки не з'явиться кров в сірості світанку. Ти будеш першим і останнім. Моє серце більше не побачить світанку.

Він не вимовив жодного слова аж до ранку, коли сплячий табір затоптала лавина кінських копит під бойовий рев когорти, що прибула з Цесарської Мавританії мордувати варварів.

- Ми беремо цю прекрасну дикунку, пане, — сказав командир когорти, вказуючи на Лельхін, прив’язану до сідла його коня, - як трофей нашої перемоги. Вона прикрасить лупанарій у Типасі, де вам завжди раді.

Від'їжджаючи, Марк Емілій не дивився на неї. Він забрав із намету кам'яний ніж зі знаками Таніт і попрощався з левом, який збирався вбити його в помсту за Уа. Він стояв над глибокою, оточеною палісадом дірою в землі й метав стрілу за стрілою зі свого лука, доки тварина не перестала смикатися.

У Тамугаді його зустріли так, ніби він воскрес із мертвих. Одразу після прибуття він відіслав мавританський ескорт, послав за ним шпигуна, а потім закрився у своєму палаці й припинив зв’язок будь з ким. За нього правив претор. У Тамугаді та Ламбаезісі шепотом ходили чутки, що легат захворів після небезпечної пригоди в пустелі. Цілий день він сидів на мармуровій лавці біля басейну з фонтаном, пив кіпрське вино і мовчав. Була в ньому та найглибша тиша, під час якої людина шукає дорогу до смерті.

Шпигун повернувся через шістнадцять днів і повідомив:

- Вона в лупанарі Тіпаси, але для них від неї ніякої користі. Порізала собі вени. Її вдалося врятувати, але невідомо, чи дні її не злічені. Вона лежить прив’язаною до ліжка, щоб не могла завдати собі шкоди вдруге. Вони силою вливають їй молоко до рота.

Вдосвіта Марк Емілій покинув місто, сказавши охороні, що хоче проїхатися околицями на самоті. Він попрямував на північ. У Куікулі, куди він прибув наступного дня, побачив натовп; люди висміювали напівбожевільного бербера, який шукав свою дружину. Він ходив від одного до другого, дивився кожному в обличчя і запитував:

- Ти не бачив моєї дружини, красуні Анайі?

Йому відповідали глузливим сміхом. Раптом хтось крикнув:

- Навіщо вона тобі? Знайди собі іншу!

- Мені не потрібні ваші жінки, — серйозно сказав бербер. — У ваших жінок немає гордості, вони суки.

Чернь здригнулася, у варвара посипалися образи й каміння. Марк Емілій вийшов із натовпу й крикнув:

- Satis![21]

Натовп завмер в очікуванні, а він підійшов до бербера й запитав:

- Що сталося з твоєю дружиною, друже?

- Її викрали, пане, і я знаю, що її притягли сюди. Змилуйся, допоможи мені!

Марк кивнув сотникові, що стояв у натовпі, і показав йому перстень.

- Коменданта гарнізону до мене! Бігом!

А командирові він прошепотів крізь зуби:

– Сьогодні же ти знайдеш жінку цього чоловіка, заплатиш йому по одному денарію за кожен день її полону, і візьмеш це з господаря, і даси їм двох коней, щоб вони виїхали. А не то завтра даси власну голову!

- Буде, як ви наказали, командире! – відповів переляканий офіцер.

Коли Марк сідав на коня, до нього підбіг бербер і сказав:

- Хай вас Бог благословить, пане! Скажи мені, кому я завдячую життям...

- Зосимусу! – пролунало у відповідь.

Іноді, щоб піти далі, потрібно повернутися назад. Іноді доводиться відступити навіть сильно...

З Куйкула він помчав на захід, через кордон, дорогою до Аузії. Він дістався Тіпаси через шість днів, пізно ввечері. Місто спало. Марк Емілій залишив свого коня в казармі біля головних воріт і пішов вулицями, мовчазними й темними, обвіяними вітром з моря. Він пройшов повз небагатьох перехожих, які поспішали до своїх домівок слідом за вогнями, які несли раби. Біля берега, про який сповіщав глухий гуркіт хвиль, він зустрічав лише безпритульних котів і собак та силуети п’яних легіонерів, що оббльовували стіни або хиталися посеред вулиці. Нарешті він почув гучну музику цитр і флейт, і коли вийшов з-за храму, його на мить осліпило буяння вогнів, яке било в зоряне небо з будівлі, що висів на приморській скелі.

Він з’явився, як привид, на терасі лупанарію, повному офіцерів і патриціїв, які танцювали з гетерами.

- Сальве![22] — гикнув йому в обличчя напівголий товстун із чашкою вина в руці. — Ось, пий!

Посудина розбилася об підлогу, і напівголий чоловік, ударений зі страшною силою, впав у групу музикантів, збивши їх з ніг і зламавши інструменти. Ноги танцюристів застигли на середині кроку, і всі погляди звернулися до зловмисника. Двоє офіцерів рушили до нього з кулаками, але їх зупинила його рука, що лягла на рукоять меча.

- Хто ти?! – гаркнув один із них.

Новоприбулий підійшов до нього, наче хотів глянути на запитувача.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Образы Италии
Образы Италии

Павел Павлович Муратов (1881 – 1950) – писатель, историк, хранитель отдела изящных искусств и классических древностей Румянцевского музея, тонкий знаток европейской культуры. Над книгой «Образы Италии» писатель работал много лет, вплоть до 1924 года, когда в Берлине была опубликована окончательная редакция. С тех пор все новые поколения читателей открывают для себя муратовскую Италию: "не театр трагический или сентиментальный, не книга воспоминаний, не источник экзотических ощущений, но родной дом нашей души". Изобразительный ряд в настоящем издании составляют произведения петербургского художника Нади Кузнецовой, работающей на стыке двух техник – фотографии и графики. В нее работах замечательно переданы тот особый свет, «итальянская пыль», которой по сей день напоен воздух страны, которая была для Павла Муратова духовной родиной.

Павел Павлович Муратов

Биографии и Мемуары / Искусство и Дизайн / История / Историческая проза / Прочее
Айвазовский
Айвазовский

Иван Константинович Айвазовский — всемирно известный маринист, представитель «золотого века» отечественной культуры, один из немногих художников России, снискавший громкую мировую славу. Автор около шести тысяч произведений, участник более ста двадцати выставок, кавалер многих российских и иностранных орденов, он находил время и для обширной общественной, просветительской, благотворительной деятельности. Путешествия по странам Западной Европы, поездки в Турцию и на Кавказ стали важными вехами его творческого пути, но все же вдохновение он черпал прежде всего в родной Феодосии. Творческие замыслы, вдохновение, душевный отдых и стремление к новым свершениям даровало ему Черное море, которому он посвятил свой талант. Две стихии — морская и живописная — воспринимались им нераздельно, как неизменный исток творчества, сопутствовали его жизненному пути, его разочарованиям и успехам, бурям и штилям, сопровождая стремление истинного художника — служить Искусству и Отечеству.

Екатерина Александровна Скоробогачева , Екатерина Скоробогачева , Лев Арнольдович Вагнер , Надежда Семеновна Григорович , Юлия Игоревна Андреева

Биографии и Мемуары / Искусство и Дизайн / Документальное
Айвазовский
Айвазовский

Иван Константинович Айвазовский — всемирно известный маринист, представитель «золотого века» отечественной культуры, один из немногих художников России, снискавший громкую мировую славу. Автор около шести тысяч произведений, участник более ста двадцати выставок, кавалер многих российских и иностранных орденов, он находил время и для обширной общественной, просветительской, благотворительной деятельности. Путешествия по странам Западной Европы, поездки в Турцию и на Кавказ стали важными вехами его творческого пути, но всё же вдохновение он черпал прежде всего в родной Феодосии. Творческие замыслы, вдохновение, душевный отдых и стремление к новым свершениям даровало ему Чёрное море, которому он посвятил свой талант. Две стихии — морская и живописная — воспринимались им нераздельно, как неизменный исток творчества, сопутствовали его жизненному пути, его разочарованиям и успехам, бурям и штилям, сопровождая стремление истинного художника — служить Искусству и Отечеству.

Екатерина Александровна Скоробогачева

Искусство и Дизайн