Бгаґавад-ґіта

Звільнився навік від народження, старості й смерті».

«По чім же того, хто всі ґуни пройшов, розпізнати?

Скажи, що чинив, як спокуси зумів подолати?»

«Хто перед приходом знання, незнання, а чи діла,

Не плаче й не прагне, щоб вийшли вони з його тіла,

Стійкий, незворушний у радості й горі, мов камінь,

Стійкий у хулі і хвалі почуттями й думками,

До друга і недруга рівний, байдужий до слави, —

Той ґуни здолає, земні покидаючи справи.

Хто тільки до мене безмежною вірою прагне,

Той, ґуни земні перейшовши, вступає у брагмо.

Бо я є оселя того, хто не відає скону, —

Оселя безсмертного блага і правди закону».

ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА ЙОҐА НАЙВИЩОГО ДУХУ

«Довідайсь про дерево вічне баньян, — мовив Крішна, —

Донизу гілками, а з коренів — крона розкішна.

Угору й донизу сучки його — з ґун, а коріння

Додолу, то наче у світі людські покоління.

На дереві тому початку й кінця не збагнути,

Ударом меча лиш коріння оте розітнути.

Ставай на дорогу, з якої уже не звертати, —

Веду я до вічного духа, де світу початок.

Без гордості і без принижень, без вигоди й цілі

У царство найвищого Атмана входять прозрілі.

Не гріти там сонцю і місяцю там не світити,

Звідтіль не вернутися — там моя вічна обитель.

Лиш частка мене є живими істотами в світі,

І манить до себе чуття із природи-пракріті.

Вселяючись в тіло або виселяючи звідти,

Всевишній розносить чуття, наче запахи вітер.

Він слухом, і зором, і нюхом, і смаком заразом —

Сюди долучити потрібно ще доторк і розум.

В оточенні ґун розкошує, до втіхи охочий,

Та суть перевтілень побачать лиш розуму очі.

Його просвітленні у власному „я» розпізнали,

Не вгледіли розумом й духом лиш недосконалі.

Від мене йде світло, яке опромінює світ цей,

І сонячне, місячне, зоряне світло — теж звідси.

Заради життя я спускаюсь на землю звисока,

Істоти земні життєдайним напоюю соком.

Вогнем стаючи, у тіла всіх живущих вступаю,

І їжу засвоїти тілові допомагаю.

Я — в кожнім. Без мене не маєш чуттів, ані знань ти,

Всіх вед я тлумач і водночас творець я веданти.

Пуруші є — плинний і вічний, один — всередині

Істот всіх земних, ну а другий — на ясній вершині.

Є третій — найвищий пуруша, він вічно триває,

Він — Атман на ймення, світами трьома він владає.

Та я понад плинним і понад одвічним так само,

Тому наречений у ведах я Пурушоттама.

Хто духа найвищого в мені пізнав, просвітленний,

Той вірний мені і єством усім прагне до мене.

Я мудрість тобі возвістив сокровенну, щоби ти,

Осягши її, те здійснив, що повинен здійснити».

ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА БОЖЕСТВЕННІ І АСУРИЧНІ НАТУРИ

«Безстрашність і стійкість, — вів Крішна, — у вивченні йоґи,

Жертовність і самовладання, подвижництво строге,

Вгамованість, умиротворенність, м’якість, правдивість,

Відреченість, скромність, незлобність і некорисливість,

Терплячість, бадьорість, незламність, відсутність гордині —

Приносять божественне благословення людині.

Пихатість, невігластво, грубість, чванливість натури —

Такими для долі земної вродились асури.

Затям же: дорога блаженних веде до свободи,

А доля асурів їх тільки в тенета заводить.

Тож, Арджуно, запам’ятай: в світі цьому боги є,

Але ж і в ясних небожителів теж вороги є.

Не знають пристойності, ані моралі ці люди,

Живуть за законами кривди, обману, облуди.

Для них світ минущий — без правди, основи, Ішвари,

Він виник не з карми, а з Ками звабливого мари.

Безумці, вони розсівають злобу і ненависть,

Злочинці, ворожі життю, всьому світові навіть.

Погрузлі в лукавстві, брехні, у надмірності блудства,

Живуть за брудними законами користолюбства.

Як хіть свою задовольнити — думки їх єдині,

Єдине у них виправдання — що світ такий нині.

Їх в’яжуть, як змії, розпусти і злобності пута,

Думками про розкіш і скарби душа їхня скута.

Сьогодні утіха одна, друга буде потому,

Ті речі мої, ці я візьму з сусіднього дому.

Того я убив, з цим розправитись завтра удасться,

Я сильний, у всьому мене супроводжує щастя.

Я знатний, багатий, зрівняється хто ще зі мною?

Так мислить обійнятий заздрістю і глупотою.

Порочні думками, заплутавшись в хитрощів сіті,

Вони потрапляють до пекла, брехливі й неситі.

Пихаті, корисливі, сповнені безуму, хтиві,

І жертви приносять вони незаконні, фальшиві.

Невдячні, лихі, криводушні у слові і ділі,

Мене ненавидять в чужому і власному тілі.

Їх, заздрих, нікчемних, нестриманих і деспотичних,

В потоці життя я у лонах селю асуричних.

В кільці нескінченних народжень в цих лонах вони ще

Мене навіть не осягнувши, йдуть шляхом найнижчим.

У пеклі ворота є три, які гублять людину:

Зажерливість, хтивість і гнів — їх потрібно покинуть.

Людина, звитяжцю, яка обминула ці брами,

Досягне блаженства, в ворота ступаючи Брами.

Хто вічні закони міняє на вигідні власні,

На шлях щонайвищий не ступить, не матиме щастя.

Знай, шастри писання — для тебе закон від сьогодні,

Звершити тобі, що записано в тому законі».

ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА ТРИ РІЗНОВИДИ ВІРИ

«А ті, які, шастри відкинувши, в вірі зостались, —

Який їхній стан, Крішно: саттва, чи раджас, чи тамас?»

«Троякою є віра тих, що у плоті рожденні:

Є віра духовна, чуттєва і є віра темна.