Бгаґавад-ґіта

Васави і Рудри, Марути, Ушмапи і Вишви,

Ще й сонми асурів тебе прославляють, найвищий.

Твій образ сторукий, стоногий, стоокий, столикий,

Стозубий, стобедрий — породжує трепет великий.

Торкаючись неба, глядиш попеліючим зором,

Таким тебе вздрівши, вгамується серце не скоро.

Побачивши пащу відкриту, мов час, нещадиму,

Благаю: Всевишній, рятуй мене, грішну людину!

Сини Дгрітараштри, готові у битві вмирати,

І Бгішма, і Дрона, й хоробрі проводирі раті,

Йдуть в пащу твою із безжальними шаблезубами,

І виснуть на них із розтрощеними черепами.

Як ріки нестримно до берега прагнуть морського —

У безвість палючу йдуть витязі роду людського.

Як ніжні метелики в полум’ї свічки — пропащі,

Так гинуть світи, до твоєї наблизившись пащі.

Це ти вогняними облизуєш їх язиками,

Розсіюєш світло і все розсікаєш, мов камінь.

Скажи мені, хто ти, всели в моє серце надію,

Не годен тебе я пізнати, збагнуть твою дію».

«Я — час, — мовив Крішна, — усе руйнувати я мушу.

Живими я воїнів з битви і так не відпущу.

До бою ставай, і щоб серце від мук не боліло,

Я сам буду битись, а ти будеш — воїном зліва.

Долай супротивника, вклинься в його оборону,

Я й так уже вбив їх — і Карну, і Бгішму, і Дрону».

Почувши наказ Усевишнього, воїн звитяжний

До нього звернувся в поклоні, задумався тяжко:

«Весь світ обняла твоя слава. Радіють блаженні,

Ракшаси кидаються врозтіч, немов навіжені.

І як тебе, вчителю, не прославляти, коли ти —

Буття-небуття, нескінченність, отець-повелитель.

Ти — родоначальник богів, всього світу опора,

Основа науки, обитель святельника в горах.

Ти — сонце, ти — місяць, ти — води, що все омивають,

Ти — предок усіх, і усі тобі гімни співають.

Ти — всі. Тобі слава лунає із заходу й сходу,

Ти — міць, і нема перепон для твойого приходу.

Я чистосердечно товаришем звав тебе завше,

В наївності юній обличчя твого не пізнавши.

Поклін не віддав на прогулянці десь, а чи, може,

При людях або наодинці — прости мені, Боже!

Ти — Всесвіту цього творець в його русі й спокої,

Ніде в трьох світах не знайти більше сили такої.

Тому прихиляюся нині до тебе всім серцем,

Як батько до сина, до мене ти будь милосердним.

Від того, що бачив я, сповнений жахом до краю,

Верни попередній свій, вчителю, образ, — благаю!

Ніколи уже не забуду твоєї науки,

Та чотирируким стань знову, о тисячорукий!»

«Я вищий свій образ тобі дав можливість уздріти,

Його, окрім тебе, ніхто ще не бачив на світі.

Цей образ ні силою знань, ані подвигу й жертви

Нікому, крім тебе, іще не являвся зі смертних.

Мій вид лицезрівши жахливий не плач, не губися;

Без страху, із серцем спокійним на цей подивися.

Так мовлячи, знов перед учнем учитель явився

У давній подобі, в якій упізнав його витязь.

«Дивитись на тебе, — рік Арджуна, — знову я можу,

І знов до свідомості і рівноваги приходжу».

«Ти бачив, — рік Крішна, — мій образ в такому із втілень,

В якому й боги би його споглядати хотіли.

Та силою вед, ані зброї, ні жертви, одначе,

Ніхто не побачить його, яким ти його бачив.

Пізнати його, пам’ятай, таким можна тоді лиш,

Коли в саможертві себе на частини не ділиш.

Хто власною ціллю зробив моє слово і діло, —

Нікому не ворог, мені він належить всеціло».

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА ВІДДАНЕ СЛУЖІННЯ

«Чи ті, які суть твою, — Арджуна мовив, — пізнали,

Чи ті, що в неявлене вірять, найбільш досконалі?»

«Найбільш досконалі, — сказав на те Чотирирукий, —

Хто вірить у мене без сумніву і без принуки.

Та навіть і ті, що в неявлене вірять ще нині,

У вічне, незрушне, чи в те, що на самій вершині, —

Чуття, і смаки, і прив’язаності подолавши

Розважністю й розумом, прийдуть до мене назавше.

Таких, що в неявлене вірять, на світі ще много,

Важка і крута їхня до порятунку дорога.

Хто ділом до мене ішов в послідовності строгій,

І хто мене йоґою визнав, шануючи йоґу,

На мені думки зосередив — ніякої кари

Зазнати не може: врятую його від самсари.

У мене занур своє серце, умом будь зі мною —

І в мене перейдеш від плоті своєї земної.

Не можеш думками, нащадку ясний кауравів,

До мене наблизитись — спробуй тоді через вправи.

Коли ж і на вправи твоє неподатливе тіло,

До мене наблизитись можеш завжди через діло.

Якщо ж ти в стремлінні до мене й на діло нездатен,

Тоді відречися уже від його результатів.

Бо ліпше від вправи — знання, від знання ліпший роздум,

Відмова від плоду діяльності — краща ніж розум.

Від заздрості і співчуття, від терпіння й страждання,

Від гніву, омани, майна, милосердя, кохання

Завжди вільний йоґин, упевнений і незворушний,

Він серце віддав мені, розум віддав мені й душу.

Ніхто не тікає від нього і він ні від кого,

Він вільний у вчинках і мислях — приймаю такого.

Кого самолюбства і чванства не тиснуть окови,

Хто все задля мене покинув — приймаю такого.

Хто пріч відійшов і від доброго і від лихого,

Здолавши любов і ненависть, — приймаю такого.

Хто рівний до недруга й друга, хвальби і прокльону,

До холоду й жару, до злого і доброго тону,

До слави й ганьби, до прихильного слова і злого,

Хто в помислах непогрішимий — я кличу такого.

Хто йде таким шляхом несхибно, хто вірою дише,

Хто прагне мене осягнути — до мене найближчий».