ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

– Вставай, ґаздо, бо твої корови капусту нам толочать.

Кирило схопився і вибіг надвір зганяти худобу. А один із злодіїв заскочив до хати і говорить Кириловим голосом:

– Я пробив, жінко, ногу на ковіньку. Де солонина, щоб вмастити рану?

Жінка промимрила спросонку:

– Ти ж сам її сховав під боднею.

Злодії взяли солонину і дали драла з хати. Кирило повернувся.

– Дуже болить нога? – спитала його жінка.

– Яка нога?

– Ти ж пробив на ковіньку і змащував рану солониною…

Кирило кинувся до бодні, а там – порожнє місце.

Побіг за злодіями. А дорога вела через хащу. Кирило забіг наперед, наклав на стежку купу ріща і сів під корчем. Підійшли брати і коло купи ріща стали.

– Бігме, ми заблудилися,- говорить Гаврило.- Коли йшли красти, ріща не було. Я тут зачекаю, а ти, Даниле, пошукай дороги.

Данило пішов. Через якийсь час Кирило встав з-під корча і сказав його голосом:

– Не бачу дороги. Я потримаю солонину, а ти пошукай. Може, що ліпші очі маєш.

Пішов і Гаврило.

Молодший брат схопив солонину – і гайда додому.

Злодії зійшлися. Побачили, що їх обдурили і побігли навпростець до Кирилової хати. В якомусь дворі стягнули з жердини спідницю і хустку. Гаврило швидко вбрався по-жіночому і, сівши на порозі Кирилової хати, почав плакати:

– Боже мій, боже, я так тяжко пацятко годувала, а прокляті злодії украли солонину.

Кирило підійшов:

– Сиди тихо, жінко. Ось тобі солонина, занеси до комори.

Поклав мішок, а сам зайшов у хату. Роздягнувся і хоче лягати, коли мац, а жінка спить.

Знову вискочив надвір. Наздогнав злодіїв аж коло їхньої хати. Відімкнули двері, а Кирило – шусть слідом за ними і причаївся у кутку.

Брати почали кресати вогню. Та губка відсиріла і не загорялася. Гаврило сказав:

– Піди, Даниле, до комори, принеси сухої губки.

Данило вийшов. Через якусь хвилину Кирило його голосом покликав із сіней:

– Не бачу, Гавриле, де є ота губка. Ходи сам шукати.

Як тільки Гаврило переступив поріг комори, Кирило схопив мішок з солониною і дав драпака.

Він довго жив-поживав, губи салом змащував і казки розповідав.

ПРО ДУРНИХ БАГАЧОК [18]

В одному селі жив чоловік, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було ніколи чистої години, бо його жінка, замість язика, мала бритву в роті.

Продав вола, а жінка нарікає:

– Ти такий нездалий, що тебе обдурили! У голові в тебе, як у дрантивім решеті.

Чоловік розсердився:

– Говориш, як з гарячки! Сама б не потрафила й гусака продати.

– Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка.

Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста. Здибала якогось чоловічка й питає його:

– Як платяться тепер такі гусаки, як оцей?

Чоловік потримав гусака в руках і відповів:

– Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.

Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток.

Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають:

– Скільки хочете за гусака?

– Одного ринського, дванадцять шусток.

Їй дають ринського, а вона каже:

Дайте дванадцять шусток.

Дають дванадцять шусток, а вона:

– Дайте ринського.

Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках – ні бе ні ме ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах.

– Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсардак.

Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман.

Шахрай, радий, що стільки придбав за одного ринського, ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її.

– Що сталося, жінко?

Вона розповіла, як ярмаркувала.

– Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаш гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, а як розумнішу, залишуся у неї.

Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня.

– Сідайте, добрий чоловіче,- привітала гостя.- Скажіть, хто ви є і куди йдете.

– Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.

– Йой, ми вас чекали! -і жінка дістала з-за образів хустину з великим гудзом. Розв'язала й виклала Пригоді купу грошей.- Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.

Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.

Увечері вернувся багач з лісу. Жінка, весела й задоволена:

— У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.

Багач сторопів.

— Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть...

— А я звідки знала? — сердилася багачка.

Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!

Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв: