ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

Другого дня молоді перейшли до кімнати, де було файно прибрано, світило сонце, пахли квіти. їм принесли снідати — всілякого добра. Але серед посуду була накрита ринка. Поклав її старий на середину стола і каже молодятам:

— Їжте-пийте, але у цю ринку не смійте зазирати, бо буде вам біда.

— Чого нам туди зазирати! — погодилися.

Живуть день, другий, як у раю. їм приносять їжу, як під час великих свят, а до роботи ніхто не жене. Але спокою не давала ринка. Ба, що там у ній? Чому старий заборонив зазирати в неї?

— Я хочу крадьки глянути, що в тій ринці є. Подивлюся й скоренько накрию. Тато не будуть знати,— сказала невістка.

— Не можна,— заперечив чоловік.

— Тільки один-єдиний раз.

— Не можна, біда буде.

На третій день невістка не могла ні їсти, ані пити.

— Що тебе вкусило? — спитав чоловік.

— Я подивлюся в ринку, і— Не можна.

— Один раз глипну і накрию.

— Не шукай собі біди!

Жінка аж заплакала. І чоловік пожалів її.

— Ну, підніми покривку, але тільки глипни і накрий, аби тато не виділи.

Молодиця трохи відхилила покривку, а з ринки фуркнула синичка.

Увійшов старий ґазда, став перед молодятами і каже:

— Що, не захотіли жити у раю? Ану йдіть до роботи!

Чоловік і жінка мовчки пішли до праці.

Отаке було!

ПРО БІБ, ЩО РІС ДО НЕБА [22]

Були дід та баба, старі-престарі й зморщені, як дві печериці. Часто говорили поміж себе про далеку-далеку дорогу, звідки ніхто не повертається.

Одного дня дід каже:

— Звари мені, бабко, бобу на обід.

— Добре, дідику, зварю.

Насипала баба у горщик бобу і засунула у піч. Але один бобик упав під лаву й скільчився. Росте собі, росте. Уже досяг лави.

Баба каже дідові:

— Проріж, дідику, дірку в лаві — най біб росте далі. Послухав дід бабу, прорізав діру в лаві. Біб росте собі, росте. Досяг уже стелі.

Баба каже дідові:

— Проріж, дідику, діру в стелі — най біб росте далі.

Послухав дід бабу, прорізав діру в стелі. Біб росте собі, росте. Виріс аж до даху. Баба каже дідові:

— Проріж, дідику, діру в ґонтах — най біб росте й над хату.

Послухав дід бабу, прорізав діру в ґонтах. Біб росте собі, росте. І так виріс до самого неба. Баба каже дідові:

— Лізьмо, дідику, на небо...

І полізла першою.

Баба лізе по бобовій стеблині. А дід нетерпеливиться.

— Бабко, ти вже високо?

— Ще тутечки, дідику!

— Ну лізь, лізь...

Баба лізе, лізе, а нетерплячий дідо знову:

— Бабко, ти вже високо?

— На середині, дідику!

— Ну лізь, лізь...

Баба лізе далі. Вилізла аж на верхівку бобу. А тут стебло було слабе — зламалося, і баба впала з неба.

Але дід і далі дивиться вгору і кричить. Коли не догукався, почав голосити:

— Бабко, ти вже на небі, а я, ади, ще тут... Полізу і я...

Лізе дід на небо. Лізе, лізе — виліз на середину бобового стебла. Лізе, лізе — виліз на верхівку. Біб знову зламався, і дід упав на землю. Дивиться, а поруч нього — баба. Полежав трохи, штовхнув її в бік і застогнав:

— Ану подивись, бабко, чи не зварився ще той біб, бо я вже хочу їсти.

КАПШУК З КРЕЙЦАРОМ [23]

Жив на світі такий багачисько, що за один гріш міг погнати мишу аж до Коломиї. Свою жінку годував кислицями. А коли діти його дивилися на хліб, він дувся, мов сова:

— Ади, витріщилися, як саранча, на моє добро!

У нього завжди було по обіді.

Жінка вмерла з голоду, а діти порозбігалися по світі.

Багачисько з того не журився. Думав лише про те, як йому ще більш розбагатіти. Одного разу на дорозі він знайшов капшук. Відкрив його, а там — золотий крейцар і ще папірець, на якім написано: «Скільки раз відкриєш цей капшук — матимеш один крейцар. Але через рік мусиш його кинути у Прут».

Багач замкнув хату аж на три замки, підпер двері коромислом, заслонив вікна верітками і сів на долівку. Відкриє капшук — є золотий крейцар. Відкриє — і крейцар! Відкриє — і крейцар! За якийсь час долівка була покрита золотими. А на третій день уже і хата почала наповнюватися.

Багач не хоче їсти й спати — хапає й хапає. Коли не мав куди дівати крейцарі, почав скуповувати все, що продавали люди. Сам відгородився від сусідів високим парканом, до якого поприв'язував собак.

Та кінчався рік. Треба капшук кинути у Прут.

Пішов багач до річки, сів на березі і ще довго хапав золоті. Коли наклав на траві купу золота, шпурнув капшук у Прут. Хвиля покрутила ним і потягла на дно.

Тоді багачеві стало жаль за капшуком. Він перехрестився і кинувся стрімголов у воду. Поплив, як сокира: капшука в ріці не знайшов, та здибав стару жабу, яка дала йому там цицьки.

А в селі за ним не затрубили і собаки.

ПРЕМУДРИЙ ДОХТОР [24]

Давно-давно, коли ще в мого діда й вуса не росли, жив у нашому селі чоловік, що звався Семеном. У його стодолі миша з розуму зійшла, доки одно зеренце знайшла. Дарма що Семен був хитрий чоловік — і хитрощі не мали тої сили, аби вигнати біду за ворота.

Одного разу, як на лиху годину, ще й зуби розболілися. Пішов ґазда до дохтора просити рятунку.

— Сідай і роззяв рота,— сказав дохтор.

Семен роззявив рота, як ворота. Дохтор подивився, потім узяв листочок паперу і щось написав.

— Підеш до аптеки й купиш ліки. А тепер клади на стіл три злотих.