ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

Баба-Злюка мала із собою три рискалі: дерев'яний, скляний і залізний. Взяла дерев'яний і копала ту гору так люто, що рискаль поламався на тріски. Схопила скляний і копала доти, поки не натрапила на найтвердіший камінь — рискаль розлетівся на друзки. Тоді лапнула залізний і прокопала гору наскрізь.

— Не втечете! — крикнула і летить, як вітер.

Сестрички-ягідки так стомилися, що ледве ноги волочать.

А Баба-Злюка недалеко, от-от кинеться на них. Батько Лісовий Шум знову прошептав:

— Кидай, парубче, пляшечку!

Братчик-грибок кинув пляшечку. З неї потекло так багато води, що не встиг кліпнути оком, як за ними розлилося широчезне озеро. Баба-Злюка почала його хлебтати. Випила все до краплі. Надулася, як гора, впала в болото й тріснула.

Сестрички-ягідки і братчик-грибок щасливо дійшли додому.

На тому й кінець.

ПРО БІЛУ РУЖУ [36]

Жив собі господар, у якого було три доньки. Він дуже-дуже їх любив. Одного дня зібрався їхати на ярмарок. Доньки його обступили й почали просити, аби купив їм подарунки.

— Я хочу, тату, намиста,— попросила старша.

— А мені привезіть перстень,— сказала середуща. Найменша мовчала.

— А тобі що, донечко? — спитав.

— Купіть білу ружу.

Поїхав ґазда на ярмарок. Дещо продав, дещо купив. Не пошкодував грошей на намисто й перстень. Але для найменшої не міг купити подарунок, бо білих руж ніхто не продавав. Вертався невдоволений додому.

Сидить на фірі, журиться, підійшла до нього якась бабка.

— Чому ти, ґаздо, такий сумний?

— Як не сумувати, коли найменша донечка просила, аби-м купив їй білу ружу, а таких квіток на ярмарку нема.

Бабка сказала:

— Злізай з фіри і ходи зі мною...

Повела його до брами й щезла. Брама в нього прийняла батіг і розчинилися нарозтвір. Він пройшов до другої. Та зняла із нього капелюх і теж розчинилася. За третьою брамою ґазда опинився перед чарівним квітником, якого ще не видів. Там цвіли білі ружі.

— Ади, яка краса! Ото втішиться моя донечка,— сказав собі ґазда. Нахилився й зірвав одну квітку. Але його схопило щось за руку й не пускає. Придивився добре, а то— якесь страховисько.

— Пусти руку, бо тебе шляг трафить!

— Не кричи, то не допоможе,— відповіло страховисько.

— Чого ти причепилося, як п'яний до плота?

— Будь розумний,— мовило страховисько.—Поклянись, що дівчина, для якої зірвав білу ружу, прийде завтра до мене, інакше я не відпущу: буду вічно тримати тебе, а твоя донька через три дні вмре. На тобі, чоловіче, два лиха!

Ґазда мусив погодитися.

— Клянуся, що прийде...

Страховисько відпустило руку. Ґазда поїхав додому, пороздавав дівчатам подарунки, а сам ходить ні живий ні мертвий. Як віддавати чудовиську найдорожчу донечку?

— Чого ви, тату, зажурилися? — питають доньки.

— Як мені не журитися, коли я поклявся, що найменша піде до страховиська, яке дало цю білу ружу.

— Я не боюся його, тату. Їдьмо завтра ж,— сказала найменша.

Вранці ґазда повіз свою донечку до страшної брами. Вона сама розчинилася нарозтвір. Дівчина пішла до другої брами, а батько лишився на вулиці.

Квітника вже не було, а лише сходи, що вели до прибраної кімнати. На середині був стіл з усякими стравами. Дівчина, хоча і зголодніла, не торкнулась ні до чого. Сіла собі на стільця й чекає.

Раптом поріг переступив бородатий дід із закрученим носом. Страшний, гидкий, аж тяжко дивитися. Став перед дівчиною й спитав:

— Ти можеш мене покохати? Дівчина відвернулася і відповіла:

— Ні, не можу.

Дід похнюпився і вийшов. А другого вечора пришкандибав знову. Ще страшніший.

— Ти можеш мене покохати?

— Ні,— відповіла дівчина.

Сльоза покотилася по довгій бороді. Він не сказав більше ні слова й покинув світлицю.

І третього вечора старий не спізнився. Став на порозі, як три нещастя, і почав просити:

— Покохай мене, вродлива дівчино...

Вона мовчала. Дід чекав. Сльоза за сльозою котилася по довгій бороді.

Дівчина повернулася до нього й вимовила тихо:

— Я можу тебе покохати...

В ту ж хвилину, як це сказала, дід став білим голубом.

Злетів і сів на її плече. Він умів розмовляти людською мовою. Розповідав про своє щастя і дякував, що дівчина його покохала. їй весело було з отим голубом.

Якось вона сказала йому:

— Хочу бачити своїх сестер і тата. Пусти мене, голубе, до них.

Голуб відповів:

— Я тебе пускаю, але маєш вернутися рівно в ту хвилину, коли сонце буде на одну п'ядь від заходу. Як не прийдеш, то мені буде велика біда. Я дам тобі квітку,— як вона зів'яне, то знай, що я вмер.

— Я прийду, голубе,— обіцяла дівчина.

Голуб ще сказав:

— Може статися й таке, що застанеш мене неживим. Не бійся і не плач. Проколи голкою свій мізинець і впусти цяточку крові на моє чоло, над праве око.

Дівчина погладила голуба, взяла квітку і пішла до тата.

Сестри втішились, що вона жива й весела, і дуже здивувалися, що її чоловік — голуб. Наймолодша набулася зі своїми рідними і почала збиратися в дорогу. А сестри не пускали, просили ще побути.

Чорні хмари покрили все небо і сховали сонце. Дівчина не знала, котра вже година й коли треба йти. Уже звечоріло, а вона була в дорозі. Квітка в руках зів'яла. Дерева шелестіли:

— Нащо обманула голуба? Він умер від туги за тобою.