ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

Ластівки літали над головою й щебетали:

— Голуб умер від туги за тобою!

І потічок журно дзюрчав:

— Умер... умер...

Дівчина побігла до світлиці. Голуб не сідав їй на плече. Він лежав мертвий на вікні.

— Визирав мене,— сказала.— Чекав і не дочекався.

Дівчина взяла голку й проколола собі мізинець. Цяточка крові впала голубові на чоло, коло правого ока. В ту ж мить перед нею виріс із землі дуже файний парубок. Стояв перед нею, як молодий явір, веселий, як сонечко. Пригорнув її до грудей і каже:

— Ти перемогла чари злої чарівниці і врятувала мене від смерті. Будь мені за жінку.

Дівчина дала йому руку й сказала:

— Ходім до мого тата, най він нас благословить.

Пішли. Батько й сестри тішилися, як малі діти. Зробили таке весілля, що в селі зроду-віку подібного не бачили. І молоді потім собі жили, як двоє голуб'ят, у любові й злагоді. Ніякої гризоти не знали. Може, й тепер живуть, як не померли.

ЯК ПАН БІДУ КУПУВАВ [37]

Раз на світі жив багатий дідич. Коли вмирав, то дав своєму синові велике багатство: новий палац, стодоли повні збіжжя, стайні повні худоби, комори набиті скарбами, пивниці закладені бочками зі старими винами. Хоч купайся в розкошах!

На господарстві робота кипіла удень і вночі. Слуги увихалися, а окоман бігав від одного до другого, як скажений.

Молодий пан був гонорний: завжди ходив із задертим носом і ні на кого не дивився. Одного разу запросив до себе багато панів і почав хвалитися:

— Я найбагатший чоловік в цім краю — все, що хочу, то маю.

Гості пили за його здоров'я і кричали «віват!» Але вночі йому приснився чудернацький сон. Якась мара стала перед ним і мовила:

— Неправду ти, пане, говорив своїм гостям. Не все в тебе є. Біди ще не маєш. А в інших вона є. Біда дешева, бо всюди без дощу росте.

Дідич прокинувся й до ранку не заснув. Думав про ті слова. Що то за біда? Скільки живе на світі, ніде її не бачив. Через неї він не зможе нікому сказати, що є найбагатший дідич у краї.

Коли зійшло сонце, сказав фірману:

— Запрягай коні до брички. Поїду на ярмарок.

— Чого? — спитала жінка.

— Біду купувати. Її ми ще не маємо.

І дідич поїхав.

У полі здибав чоловіка, згорбленого, пірваного, з порожньою торбою на плечах.

— Ти хто такий?

— Я — Василь Дрантивий,

— Куди йдеш?

— У світ. Тікаю від біди. А ви хто такий?—поцікавився Дрантивий.

— Я найбагатший дідич цього краю.

— Куди їдете?

— На ярмарок біду купувати. У мене все є, чого душа бажає, тільки біди нема.

Василь Дрантивий витріщився. Подумав, що у пана порозкручувалися шрубки в голові. Почав жартувати:

— Навіщо вам, пане, їхати на ярмарок. Дорога ж далека. Ще нападуть злодії. Ходіть до мене, я вам продам біду.

Пан зрадів.

— А в тебе, чоловіче, біда така, як має бути? Не буде мені соромно перед іншими панами?

— Паночку, я з нею від колиски, як з рідною мамою. Мій тато виплекав її і передав мені. А вона недавно вположилася... Будете задоволені, але треба по-людськи за неї заплатити.

— Дам мішок золота. Не доста?

— Доста, пане! Я не люблю торгуватися.

Поїхали до Василя Дрантивого. Його хатина облупана з усіх боків, у вікнах вибиті шибки, із стріхи вітер повиривав сніпки. Коло хати — ні стайні, ні стодоли, ні курника, ні карника. Нема за що пальцем Зачепитися. А на подвір'ї бігала купа дітей — голодних і замурзаних, як циганчата.

Зайшли в хату. Стоїть одна лава, а під стіною солома, покрита лахманами.

Дідич сів на лаву. Господар виліз на горище. Коли злізав, щабель на драбині зламався, і чоловік гепнувся у сінях. Дідич вийшов до нього.

— Видите, пане, яка біда в мене? Гевкнула мною до землі, як Мошко телям. Оце біда!

— Ну, де вона? Давай скоро сюди...— не терпілося панові.

Дрантивий дав дідичеві фляшку, загорнуту в катрання, і сказав:

— Покладіть її коло задньої стіни палацу. Біда буде з вами— її довбнею не виб'єш і димом не викуриш. Але як розкоркуєте цю фляшку — одразу тікайте: біда не любить панів, а тільки мужиків.

— Зроблю так, як кажеш...

Дідич кинув Дрантивому добрий мішок грошей, сів на бричку і помчав, як вітер. Приїхав додому. Поклав фляшку коло задньої стіни, розкоркував і втік до палацу. Але не встиг переступити поріг, як до нього підбігає наймит.

— Пане, коні поздихали. Ви їх запалили у дорозі.

Дідич кинувся до стайні. Але в ту мить з палацу повибігали гості. Кричали на все горло:

— Рятуйте, вогонь!

Палац горів. Від нього загорілися стайні, стодоли і комори. Як настала ніч, все господарство гейби потонуло у вогні. Наймити погріли собі спини і розійшлися, хто куди. Вранці на тому місці, де був дідичів маєток, лежала купа попелу.

Жінка втекла до батька. А що мав робити задимлений, обірваний дідич? Погорював, посумував і почвалав полями. Раптом насунулася хмара, залопотів дощ і посипав град — великий, як горіхи. Все, що росло на ланах, за якусь мить вилягло, ніби толочила цілий рік худоба.

— Біда на мою голову! — сказав собі дідич.— Чого-м хотів, те маю!

Він йшов та йшов. Куди й чого — не знав. Доста того, що як зголоднів, подибав до одної мужицької хати і попросив:

— Дайте чоловікові в біді чогось поїсти.

Його упізнали.