ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

— Ади, це той пан, що купив собі біду у Василя Дрантивого,— й дали йому хліба.

Пан довго блукав селами й містами, лісами й полями. Прибув до свого тестя. Але слуги його не впустили. Пів-днини чекав, доки його жінка таки вийшла на ґанок.

— Чому покинула мене у біді? —спитав.

— Я вже тобі не жінка,— відповіла.

Пані зачинила за собою двері. Що було чинити чоловікові. Подибав у світ.

Приблукав до одного ґазди і попросився на службу.

— Що вмієш робити? — питає господар.

— Все, що скажете, бо я сиджу в біді, як камінь у воді.

— Підеш в поле орати.

— Най буде, ґаздо.

Взяв плуга на фіру, поїхав на поле. Орав днину, другу, а на третю не витримав. Пішов до ґазди й каже:

— Не можу орати, то тяжка робота.

— Тоді йди на легшу — сапати кукурудзу.

Сапав днину, другу, а на третю кинув сапу серед ниви і тікає — куди очі дивляться.

Прийшов до Дрантивого. У того хата новенька, ґонтами побита, з великими вікнами. Коло хати — стайня, стодола, карник і курник. На подвір'ї граються хлопчики, як огірочки.

— Чого прийшли, пане? — спитав ґазда.

Дідич скривився:

— Я прийшов просити, аби-сь забрав свою біду від мене. Бери її задурно.

— Е, ні,— каже Василь.— Що продано, то продано! Мені добре без біди, бо коли є біда в чоловіка, то нема розуму в хаті.

— Твоя біда навчила мене плакати,— поскаржився пан.

— Нічого вдіяти не можу. Що не моє, то не моє. До біди, пане, доріг багато, а від біди й стежечки нема. Ви йдіть тепер у дев'яте село, там живе мудрий чоловік. Тільки він може порадити, як позбутися біди.

Пан узяв у Василя кавалок хліба і побіг. Прийшов у дев'яте село до мудрого чоловіка. Став на порозі, поклонився низенько і скривився, як три нещастя.

— Чого тобі треба, чоловіче?

— Хочу, аби-сьте порадили, як позбутися біди. Я був колись дідичем, всього мав на світі, тільки біди в мене не було. Дістав її у Василя Дрантивого за мішок грошей. Його біда пустила мене з торбами попід чужі плоти. Врятуйте від неї.

Мудрий чоловік довго міркував. Потім сказав:

— Візьміть собі рискаль і за десять днів скопайте той город. Як закінчите, скажу, що далі робити.

Не хотілося копати, та мусив, бо мус — теж великий пан, його треба слухати. Взяв рискаль і вийшов на город. Копав від ночі до ночі, піт стікав чурками з чола. Хотів кинути рискаль і тікати геть, але надія вийти з біди його не пускала. Коли закінчив, мудрий чоловік вийшов до нього й каже:

— Тепер іди на своє поле і так роби три рази по три роки і дванадцять місяців. Як виростуть мозолі твердіші від дерева, тоді й біда спудиться і втече від тебе аж за три моря.

Пан вислухав його і махнув рукою:

— Я хочу, щоб біда пропала без роботи.

— Такого не буває.

Пан нічого не сказав. Пішов, сопучи, своєю дорогою. Не знаю, чи послухав мудрого чоловіка. Якщо так, то добре, а як повіявся по світу пошукати дурніших від себе, то най іде на зламану голову!

ЯК БІДНИЙ ЧОРТА ОБДУРИВ [38]

Жив собі на світі бідний чоловік. Він нічого не мав коло хати, а лише купу дітей, голодних і обірваних. Бідолаха не міг ні до чого доробитися, бо як щось і принесе до хати, то ніби кине камінь у воду.

Чоловік день і ніч увихався у пана. Одного разу, коли біда ще дужче прикрутила, пішов до дідича й сказав:

— Поможіть мені, бідному, бо, ади, пропадаю.

Пан відповів йому:

— Чого-сь бідний? Бо-сь дурний. А чого-сь дурний?

— Бо-сь бідний. Іди звідси на псю-маму, бо не можу дивитися на тебе.

Зажурився неборака. Іде додому — аж згорбився. Раптом чорт стає йому посеред дороги.

— Що, бідуєш, чоловічку?

— Бідую, Антипку.

— Пан вигнав на псю-маму?

— Вигнав, Антипку.

— А ти хочеш жити по-панськи?

— Хочу, Антипку.

— То повісся на золотий гачок. Я заберу твою душу.

— А скільки мені заплатиш?

— Триста тристенних.

— Файні гроші. Давай їх сюди, бо присіла біда.

Через якусь хвильку чорт приніс мішок грошей, кинув перед ним і спитав:

— Коли задриґаєш ногами?

— Через десять років.

— Добре, я прийду за твоєю душею.

Бідний уже не був бідним. Накупив за гроші всілякого добра. Жив, ґаздував і потилиці собі ніколи не чухав.

Десять років минули дуже скоро. Чоловік не мав бажання вішатися на золотий гачок. Почав думати, як має обдурити чорта.

Коли настав останній день, зробив собі залізні постоли і пішов у поле. Того року соняшники були дуже файні, як золоті. Він знайшов великого гарбуза, прив'язав до крижів і убрав наопашки сардачину. Потім, прив'язав один кінець очкура до соняшника, а другий — до шиї. Приліг, висолопив язика, вивалив очі. Став таким!, що хоч «алілуя» над ним співай.

Чорт прибіг, помацав — чоловік не дихає.

Штрик його вилами у крижі — чоловік анічичирк. Розпалив вогонь йому під ногами, а той — ні мур-мур.

— Ох, спізнився я,— сказав чорт.— Його душа вилетіла з грудей. Треба наздоганяти.

Чорт побіг. А чоловік виспався, встав, підтягнув портяниці й подався додому. Жив собі добре, доки не розтринькав усі триста тристенних.

СЛУГА РУДОГО ҐАЗДИ [39]