ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

Десь колись на світі жили дід і баба, старенькі, зморщені, як дві печериці. Тручали днину за дниною, аби тільки світ був не без них. Якось уночі, коли сон забув до них прийти, вони лежали й дивилися, як два каганці без лою, на шибки вікна. З нетерпінням чекали світанку, бо від лежання їм боліли крижі. Раптом до вікна підійшла якась мара, що заговорила:

— Скажіть, діду й бабо, три бажання. Вони сповняться.

Дід хотів просити міцного здоров'я, а баба — купу грошей. Але вони обоє закашлялися.

Дід, сопучи й стогнучи, встиг тільки сказати:

— На сніданок я хотів би кишки з гречаною крупою...

Уранці повставали. Як тільки сіли за стіл, їм у миску впала звідкись довжелезна кишка, начинена гречаною крупою.

Дід їсть, а баба надулась, як сич.

— Чому не їси? —спитав дід.

— Бо не хочу. Ти хіба не міг попросити чогось ліпшого?

— Для мене нема ліпшого від кишки з гречаною крупою.

— Щоб тобі ця кишка повисла з носа!

Тільки баба вимовила ці слова, як кишка причепилася дідові до носа. Старий хотів її відірвати, але де там! Приросла так, ніби він із нею на світ народився.

Заплакав дід гарячими сльозами, бо на вулицю ж не вийде з отакенним носом. Хоч руй до бога! Довго стогнав, журився. Нарешті промовив:

— Гей, маро, зроби так, аби оця проклята кишка відпала з мого носа і прилипла до бабиного.

Так і сталося. Тепер уже баба похнюпилася з довжелезним носом.

Зітхнула та й каже:

— Гей, маро, зроби так, аби ця кишка зникла кудись у болото.

Тої ж миті кишка відірвалася від бабиного носа і зникла без сліду.

Збулися три бажання.

Засумували дід і баба, що не вдалося попоїсти кишки з гречаною кашею. Знову кожної ночі чекали мару. Якщо не померли, може, чекають і тепер.

ЧАРІВНА ГРАНЬ [41]

Це було тоді, коли раки ще вміли свистати, люди коромислом стріляти, а верби родили фіги з маком. В одному селі жили два сусіди — багатий і бідний.

Бідняк ходив до багача на роботу — орав, сіяв, молотив. За то діставав трохи якоїсь картопельки і кукурудзи на кулешу. І тим був задоволений, бо інакше — хоч скрегочи зубами.

Підходили свята. Люди готувалися, пекли і варили. Бідняк теж хотів бути не гіршим від інших. Але в хаті ні жмені муки. Чоловік зажурився, діти засумували, а жінка спочатку забідкалася, а потім сказала:

— Піди, чоловіче, до сусіда. Може, дасть жменю муки.

Пішов бідняк до багача і почав просити:

— Дайте хоч трошки борошна. Най і мої діти тішаться на свята. Я відроблю.

Багач був скупий. За гріш погнав би на ярмарок мишу або в церкві ухнув. Сусідові дав би — то, що з носа капає. Але подумав і сказав:

— Тиждень робитимеш мені у полі. Згода?

— Згода, добродію.

Багач і багачка зайшли до комори і винесли ворочок муки. Бідняк утішився й побіг, як стріла, додому.

Жінка висипала муку в корито. Там було трохи білої й кукурудзяної муки, перемішаної з висівками. Біднячка здивувалася, але нічого не сказала. Добре, що хоч така є мука. Коли замісила її на калачі, промовила:

— Біда, чоловіче, наш вогонь погас. А сусід уже спить.

— Не пасує будити його, аби дав нам грані.

Чоловік відповів:

— Коли я йшов додому, то видів-им у лісі вогонь. Піду, може, звідти принесу головню.

Пішов бідняк у ліс. Там горіла величезна ватра, а навколо неї сиділи кілька легінів. Чоловік привітався.

— Чого прийшов?—спитав найгодніший з-межи легінів.

— Я прийшов просити грані, бо моя жінка заходилася пекти калачі, а вогонь погас. Тепер нема чим розпалити.

Легіні щось пошептали один одному. Найгодніший з-межи них промовив:

— Тримай капелюх і не бійся.

Насипав біднякові з шкіряної торбини повний капелюх жару.

— Йди й висип цю грань серед хати.

— Дякую вам, добрі легіні.

Переступивши поріг хати, бідняк порозкидав усю грань з капелюха. Вона задзвеніла і заблищала, як зірниця. То була не грань, а чисте золото.

Чоловік, жінка й діти збирали той скарб до самого ранку. А коли розвиднілось, бідняк пішов до міста, купив кілька міхів питльованої муки й новеньке убрання для цілої родини.

На свята вийшов з жінкою в село. Пристав до інших газдів, балакав поважно про світ і про людей. І багач стояв у гурті з жінкою. їм стало соромно і банно, що, ади, якийсь старцун убраний файніше і від них. Коли вернулися додому, багач не знаходив собі місця. Його гризла думка, як черевик п'яту: звідки сусід має таке файне убрання. Нарешті не витримав і пішов спитати.

Бідняк довго м'яцкав, посміхався — не хотів сказати правду. Але багачисько напосівся, як чорт на грішну душу. Що мав з ним робити бідний чоловік? Узяв та й розповів, як воно було: пішов у ліс, знайшов легінів, приніс грань у капелюсі й розсипав її в хаті, а з того чисте золото вчинилося.

Побіг багач додому:

— Погаси, жінко, вогонь у печі, бо я маю йти до легінів.

Багачка нараз бухнула коновку води в піч. Багач схопив мішок,і почимчикував до лісу.

На галявині горіла величезна ватра, а навколо неї сидів гурт легінів.

— Чого прийшов? — спитав найгодніший з-межи них.

— У мене в печі погас вогонь. Дайте мені грані.

— У що візьмеш?

— Дайте сюди,— втішився багач і розкрив мішок.

Леґінь йому насипав зі шкіряної торби півмішка грані.