ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

— Дай мені дорогу, бо я є перший чоловік у світі! — сказав Розум.— Все проваджу між людьми, вони мене слухають, шанують, кладуть під образи. Май і ти якийсь пошанівок.

Щастя надюдюрилося й каже:

— А я приношу людям втіху, без мене не було би і життя на світі. Як приходжу до людей, то всі стають веселі. Кажуть, що їм сонечко зійшло. Ти, Розуме, ліпше покажи свій пошанівок до мене.

Розум уперся, затявся, а Щастя теж не хоче поступитися. Сваряться — і сорому не мають, як дві баби на ярмарку.

— Гов, стій! —сказав нарешті Розум.— Ади, у полі оре якийсь леґінь. Ходім до нього, най покаже, чого ми справді варті.

— Оце ти добре вигадав,— похвалило Щастя.— Видно, що маєш у голові не одну полову.

— Підійшли до парубка. Той впирається в чепіги, покрикує на коней і так старанно оре, що піт ллє з чола.

Розум і Щастя ходять за ним по ріллі й придивляються, як леґінь гарує.

Раптом Розум — шусть парубкові в голову. Заліз і мовчить, а Щастя ходить, як сирота, й шепоче:

— Най буде й так. Побачимо, Розуме, до якого ти Єрусалиму його приведеш.

Парубок не став більше орати. Кинув плуга на фіру і їде додому.

— Вйо, вйо! — цьвохнув коней.— Нема дурних — поженилися! Що я маю мучитися в полі. Орю цілими днями, аж піт мені випікає очі, а користі — як із цапа вовни.

Приїхав додому й каже татові:

— Не хочу ґаздувати. Піду я у світ і легшого хліба пошукаю.

— А кому я лишу хату, худобу, поле?

— Лишайте, кому хочете. Мені нічого тут не треба.

Тато почав просити:

— Не йди, сину, нікуди. У світі всюди велика біда. Покинь свій дурний розум, берися до роботи.

— Ви, тату, знаєте своє, а я — своє!

Взяв тайстру на плечі, виламав бука і подався в світ.

Щастя йде за ним, бо хоче знати, куди Розум заведе легіня. З гірким лихом придибали до самої столиці. Там людей багато і всі тільки й говорять про цісарську гризоту. В нього виросла донька, гарна, як намальована, але має ганч: не вміє говорити. Цісар дав оголосити, що хто її навчить людської мови, той стане його принцем. Коли жонатий — дістане півцарства, а як нежонатий — зможе засватати царівну.

З усіх кінців, світу приходили різні дохтори. Всіляко говорили до царівни, але вона мовчала. Нічого не могли вдіяти, бо розум мали куций. Верталися з тим, із чим прийшли.

Зайшов леґінь до палацу, став перед цісарем і каже:

— Я, вельможний цісарю, навчу твою доньку говорити.

— Коли так, то йди до покою. Спробуй щастя.

Леґінь повісив тайстру на престол, припер там і палицю, кашлянув і зайшов до царівни-красуні. Вона сиділа в кріслі й розчісувала своє русяве волосся. Він сів перед нею й почав розповідати:

— Жили собі три брати. Тато й мама померли, і брати помандрували світом. Сподівалися, що десь їм усміхнеться щастя. Йшли скільки йшли, коли вже увечері добралися до одного лісу, який кишів від звірини. Братам страшно було лягати спати — вранці й кісток не позбираєш.

Найстарший сказав:

«Лягайте, браття, спати, а я буду вартувати. Доки виспитесь, зроблю з дерева ляльку».

Середущий і наймолодший полягали й заснули, а найстарший узяв шматок явора і почав тесати. Тесав-витесував, різав-вирізував і вирізьбив ляльку. Була, як жива, тільки не мала убрання.

Найстарший розбудив середущого й сказав:

«Я вже закінчив роботу — зробив ляльку. Треба її файно вбрати. Доки ми будемо спати, ти маєш пошити для неї одежу».

«Добре, брате, все буде зроблено».

Середущий теж не марнував час. Шив, приміряв, поров і знову шив. За якусь годину вбрання було готове. Як одягнув ляльку, то хоч веди її до цісаря на бал. Тільки говорити ще не вміла.

Середущий розбудив наймолодшого й сказав:

«Ади, найстарший витесав із явора ляльку, я пошив для неї одежу, а ти до ранку маєш навчити її говорити».

«Добре, брате, я не гірший від вас двох».

Наймолодший узявся до діла. До ранку лялька не тільки говорила, але й так заспівала, що не дала вже братам спати.

Коли повставали, найстарший сказав:

«Це моя дівчина, бо я її змайстрував з явора».

Середущий розгнівався:

«Ні, вона моя, бо я її вбрав, як царівну. Не соромно вести й до цісаря на бал».

Побачив наймолодший, що брати хочуть скривдити його, і каже своє:

«Я навчив її говорити й співати. Вклав їй розуму в голову!»

Розгорілася між ними така сварка, така колотнеча і гармидер, що звірі—й ті розбігалися зі страху.

Тоді найстарший вигукнув:

«Гов, браття! Доста дубосити один одного! Ходім у світ і знайдім мудру людину, яка б нас розсудила по справедливості».

Парубок замовк, глянув на царівну і продовжив:

— Я чув, царівно, від людей, що ти є дуже мудра, і прийшов спитати: кому має належати дівчина, вирізьблена з явора?

Царівна, якій дуже сподобалася легінева казка, раптом заговорила:

— Тут і мала дитина скаже, що наймолодшому, бо він вчинив для неї найдорожче: навчив ЇЇ говорити й співати.

Леґінь подякував їй і вклонився чемно. З тої хвилини царівна розмовляла так гарно, що любо було слухати.

Слуги, що стояли під дверима, закричали на весь палац:

— Вже наша царівна щебече, як соловейко!

До покою побігли цісар, цісариця й цісарята. Обнімають царівну, цілують, тішаться, танцюють, аж палац хитається.

Коли втіха осілася, цісар подивився на легіня й каже: