ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

— Забери з престолу свою тайстру.

Леґінь забрав. Цісар спитав:

— Ти хочеш, аби я віддав за тебе оцю квітку?

— Аякже. Мені так говорили, коли я йшов сюди.

— Ні, за такого полатайка, як ти, не віддам. Моя донька має належати тільки принцам!

На парубка така злість напала, що от-от схопить цісаря за барки.

— Чому, цісарю, кидаєш слова у болото і толочиш їх, як гадюк? Так роблять тільки шахраї.

Цісар зарепетував:

— Ану, де ви є, мої вартові! Замкніть цього лайдака до темниці.

Збіглися цісареві люди, скрутили легіневі руки, зв'язали його й поволокли до темної темниці. Він просидів там три дні і три ночі.

Цісар покликав найголовнішого ката і дав такий розказ:

— Поведи легіня в ліс і зітни йому голову.

— Буде зроблено, великий цісарю.

Головний кат узяв помічників і повів легіня далеко в ліс. Там знайшов галявину, поставив хлопця на коліна і підняв сокиру.

Щастя, що не відступало ні на крок від легіня, раптом закричало:

— Дивися, дурний Розуме, до чого ти довів бідного чоловіка. Ось над його карком виблискує вістря сокири. Вилізай із голови, бо зараз тебе шляг трафить!

Що мав робити Розум? Висунувся з легіня, як псисько з соломи. А Щастя шусть — і на його місце.

Тоді катова рука нібито зів'яла, сокира якось зблякла, вістря покришилося. Кат сів на траву, бо чомусь не мав сили стояти.

У той самий час у цісарському палаці сталася біда. Цісарева жінка кинулася, як оса, до очей чоловіка.

— Нащо-сь сказав, аби стяли голову рятівникові нашої доньки? Він навчив твою дитину говорити і співати, а ти обдурив його. Відтепер весь твій народ казатиме, що цісар—брехун, цісариха—брехуниха, а цісарята — брехунята.

Цісар ніби прокинувся зі сну. Загорлав:

— Ану, слуги мої вірні, біжіть у ліс і приведіть сюди найголовнішого ката. Якщо він стратив того легіня, то принесіть сюди голову ката.

Цісареві слуги якомога швидше кинулися в ліс і привели живого легіня до цісаря. Той поплескав хлопця по плечу, став на свій престол і проголосив на весь палац:

— Готуйтеся до весілля!

Розум бігає навколо й просить Щастя:

— Пусти мене до себе. Ти маєш більшу силу, аніж я.

— Все признаю, але нам треба жити разом у добрій злагоді.

— Леґінь буде веселий, люди любитимуть його.

Щастя посунулося, дало місце Розумові.

Цісар зробив таке весілля, що гай-гай!

Я теж там був і ушкварив такого аркана, що молодша царівна трохи не закохалася у мене. Добре, що не закохалася, бо якби то сталося, треба було би починати нову казку, а в мене вже язик розпух від балаканини.

ПРО НАЙДУ-ВОДОПЛИВА [45]

Жили-були на світі чоловік і жінка, що обклалися дітьми, як дід онучами. Було їх десятеро, а одинадцяте мало народитися. Хоч воно й небажане, але що вже зробиш? Жінка говорила, що от-от дитинча появиться на світ. На вікні щоночі горів каганець.

А один панисько, що повертався бричкою з великого міста, здалеку побачив світло каганця. Він змучився в далекій дорозі й захотів відпочити. Підійшов до хати, постукав у двері й проситься:

— Пустіть мене й фурмана переночувати.

Чоловік отворив двері і простелив гостям на лаві. А в другій хатчині його жінка чекала дитини. Тільки панисько задрімав, хтось став коло вікна і спитав:

— Вже народилася дитина?

— Ні, ще не народилася,— відповів ґазда.

Сон геть утік від пана. Через якийсь час хтось підійшов знову до вікна і спитав:

— Як там, дитина уже народилася?

— Ні, ще не народилася.

Панисько й очей не заплющив, думав розбудити фурмана і їхати далі, бо в цій бідняцькій халупі не дадуть відпочити.

Минуло ще трохи часу і знадвору втретє почувся голос:

— Народилася дитина?

— Уже, слава богу!

— Хлопчик чи дівчинка?

— Хлопчик.

— Най здоров росте...— Потім голос тієї мари продовжував: — Аби-сьте знали, що той хлопчик має бути щасливий, йому написано одружитися з донькою великого пана, що ночує у вас на лаві.

Панисько чув кожне слово. Його аж у піт кинуло й гарячка вдарила. Щоб він віддав свою доньку за сина таких харлаків? Ніколи цього не буде!

Пан заплющив очі і до самого ранку думав, що має робити. І придумав, проклятий! Уранці чоловік пішов по воду, а жінка заснула коло своєї одинадцятої дитини. Пан потихеньку підійшов до її постелі й украв хлопчика. Засунув під одежу і — гайда із хати.

Фурман цьвохнув коней батогом і так помчав, що тільки дим і нитка за ним.

Довго тікали. Добралися до темного лісу і стали. Пан витягнув дитину з-під одежі, дав фурманові й каже:

— Поклади її під отого дуплавого дуба. Бог пришле якогось голодного вовка, і той буде знати, що робити.

Фурман зробив так, як сказав пан. Потім сіли на бричку й поїхали, не оглядаючись.

Хлопчик проспався під дубом і захотів їсти. Та їсти ніхто не давав. Він почав кричати: ве-е, ве-е, ве-е!

Недалеко від того місця була широка полонина, де вівчарі пасли овець. Вони почули крик немовляти, покинули овець і побігли до дуплавого дуба.

— Ади, який соловей!

Вівчарі взяли хлопчика до колиби, напоїли молоком і назвали Найдою. Порадилися і залишили хлопчика у себе.

Найда ріс, як з води. Був файний і веселий. Коли йому минуло десять років, до вівчарів приїхав панисько:

— Чи не продали б ви мені десять найкращих баранів?