ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

— Що це таке? — спитав Невмирака,

— Це свічки всіх живих.

— І моя тут є?

— Є і твоя.

— Котра?

— Оця, що догоряє,— відповіла Смерть.

— Коли вона догорить, то що буде зі мною? — спитав Василь.

— Тоді умреш.

Василь засумував. Потім штовхнув Смерть у бік і попросив:

— Будь добра, засвіти мені замість недогарка велику свічу.

— Ніколи в світі цього не зроблю!—сказала Смерть сердито.— Той, що народився, мусить і померти. На все свій час.

Чоловік прийшов додому блідий і зажурений. Жінка ходила коло нього, як коло слабого. Василь довго мовчав, потім розповів:

— Моя свічка уже догоряє.

— А чи не можна замінити її іншою? — спитала жінка крізь сльози.

— Я просив, та Смерть і слухати не хоче.

Жінка почала плакати-голосити на всю хату.

— Сиди тихо, жінко. Я не боюся Смерті. Щось придумаю.

Три дні і три ночі Василь Невмирака не спав на волосину і крихти в рот не брав. Все думав і думав. Нарешті встав, засукав рукави і взявся майструвати. Зробив собі незвичайне ліжко, яке крутилося на місці.

Коли заслаб, ліг на хитре ліжко. Глип — Смерть стоїть у головах. «Прийшла, псявіра!» — подумав Василь і повернув ліжко. Смерть опинилася в ногах. Постояла трохи й знову пішла у голови. Василь далі крутить своїм ліжком.

Смерть почала його просити:

— Умри, Василю, бо вже настав час. Люди будуть сміятися з мене.

— Нема дурних, умру тоді, коли сам захочу. Іди до дідька, не суши мені голови!

— Ну, аби-сь знав, більше не прийду...— образилася Смерть і пішла геть з хати.

Василь Невмирака встав живий, здоровий. Відай, він і зараз ходить нашими селами і робить добро людям.

ЯК КОРЧМАР ДОТАНЦЮВАВСЯ [43]

Жила на світі бідна вдова із сином Кирилом. У них була лише старенька хата, пошита соломою. Якось звіялася буря, зірвала солому й порозкидала по селу. Вдова, з сльозами на очах, подивилася на лихо і сказала синові:

— Що тепер чинити?

— Піду, мамо, у світ, пошукаю щастя.

Узяв торбу з хлібом, вирушив у дорогу. Йшов скільки йшов, коли здибав дівчину — вродливу, як сонечко навесні.

— Куди йдеш легіню?

— Йду щастя шукати.

— Не йди нікуди. Щастя не знайдеш. Я тобі подарую таку файну козу, що як тільки скажеш: «Козо, козо, потрясися!», довкола неї посиплються гроші. Зможеш собі брати, скільки хочеш.

— Давай, чічко, козу.

Дівчина плеснула в долоні і коло неї стала правдива коза — з рогами і борідкою. Кирило взяв її на мотузок і пішов дорогою. Прийшов до корчми й каже:

— Козо, козо, потрясися!

Коза потряслася і обсипалася грішми. Леґінь нагодував і напоїв усіх, що були в корчмі. Побалакав, пожартував з ними й зібрався йти додому. В той час хитрий шинкар підмінив йому козу.

У дорозі парубок хотів дати бідним трохи грошей. Але коза не тряслася, грішми не обсипалася. Лишив ЇЇ серед дороги й пішов шукати щастя.

— Здибала його дівчина — вродлива, як сонечко навесні.

— Куди йдеш, легіню?

— Йду щастя шукати.

— Не йди. Щастя не знайдеш. Я тобі подарую таку скатерку, що як скажеш: «Скатерко, скатерко, розстелися!», то на ній буде все, чого твоя душа захоче.

Взяв Кирило скатерку і знову зайшов до корчми. Поклав дарунок дівчини на стіл і мовив:

— Скатерко, скатерко, розстелися!

Скатерка розстелилася й покрилася всілякими наїдками та питвом: білим хлібом, сиром, маслом, ковбасою, пахучим борщем з буряками, засмаженими курчатами, варениками в сметані і горілкою-шабасівкою. Кирило нагодував і напоїв усіх людей, що були в корчмі. Як поїли і стали балакати про свої гаразди, шинкар спритно підмінив і скатерку.

Вийшов Кирило з корчми й попростував додому. Йшов цілу днину. Коли почало сутеніти, він захотів їсти. Каже:

— Скатерко, скатерко, розстелися!

Але скатерка не розстелялася і не покривалася всілякими стравами. Кирило розсердився і шпурнув її в кущі, а сам пішов далі шукати собі щастя.

Втретє здибав дівчину — вродливу, як сонечко навесні. Вона спитала:

— Куди йдеш, легіню?

— Йду щастя шукати.

— Не йди. Щастя не знайдеш. Я тобі подарую таку чарівну скрипку, що як на ній заграєш, то сповниться все, що тільки захочеш.

Узяв Кирило скрипку, зайшов до корчми, але вже не їв і не пив. Приклав смичок до чарівних струн і подумав, аби вся родина хитрого корчмаря почала танцювати. На те збіглися корчмареві діти, жінка, усі родичі і стали танцювати. Так скакали, аж дрантя летіло. Спочатку співали, реготали, ухкали і вівкали, а потім запросили:

— Досить грати, парубче, бо душа з нас вилазить.

— Ні, будете танцювати доти, поки мені не віддасте козу і скатерку.

Кирило грав далі. Корчмар уже не міг дриґати ногами.

— Віддаю козу і скатерку, тільки не грай більше...— сказав, ледве обертаючи язика у роті.

Кирило перестав грати. Корчмар привів козу й віддав скатерку.

Кирило вернувся у своє село. Все життя тряслась йому коза, розстелялась скатерка, грала чарівна скрипка. Мав за що пошити хату, купити щороку пару нових постолів і справити у самому Косові піхані холошні.

РОЗУМ І ЩАСТЯ [44]

На широкій річці, на вузькім броді-переході-пішоході здибалися Розум і Щастя. Стали одне перед одним, носом до носа і ні кроку з місця.