ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

ЗНАХАР МИМОВОЛІ [68]

Оженився один удівець, узяв молоду жінку. Великих гараздів у хаті не було, але й голодної біди вони теж не знали. Та недарма кажуть: лихо по людях ходить! Засумувала жінка, поблідла, з лиця спала. Пересувається по хаті, як тіло без душі.

Стривожився чоловік.

— Чи не слабість на тебе напала? — допитується.— Може, хтось наврочив, боронь боже?..

— Я й сама не знаю, що зі мною твориться,— сумно зітхає жінка.— Якась нудьга до мене причепилася і п'явкою смокче... От якби в нас дитинка знайшлася, може б, мені розвіяло тугу...

— Ба,— зажурився й чоловік,— де ж її, оту дитинку, взяти? Не дає пан біг...

Злягла жінка, з печі не підводиться. Чоловік і руки опустив.

Одного дня, коли був у млині, саме повертався з далеких заробітків якийсь старий гуцул. Вже потемки добрів ,до села. Зморений і голодний, він завернув у перший-ліпший двір. Бачить, вікна хати застелені веретами. А в кімнаті чути веселі голоси.

«Чи не на хрестини я потрапив?» — подумав подорожній. Зіп'явся навшпиньки, зазирнув у щілину. На столі печене і варене. А за столом біля попа воркує молодичка.

«Еге,— міркує неборака,— тут можна ще й погоститися, не лише заночувати.

І вже нетерпляче постукав у шибку.

В хаті сполошилися, ніби на пожежу. Огрядний попише висотався з-за столу і не знав, де дітися. Молодиця не могла вимовити й слова. Лише очима показала йому на мішок, що лежав у кутку. Поки панотець угнізджувався там, вона жужмом згорнула зі столу варене й печене і квапливо засунула в піч. Сулію з наливкою — заховала в мисник. А сама притьмом вилізла на піч, причаїлася. Коли гуцул зайшов у світлицю, ніде і сліду не було від недавньої гостини...

— Добрий вечір у хату,— привітався гуцул.— Подорожній я. Дозволь, газдинько, переночувати.

— Ой, ні. І не просіть!—скрикнула молодиця.— Чоловік, поїхав до млина. Тож пошукайте собі, діду, деінде пристановища...

— Мені аби тільки голову приклонити,— роззирнувся по хаті старий.— Он лавиця, на ній і вмощуся.

Він кинув на ослін подорожню тайстру, поклав на неї голову і захропів так, аж стіни задрижали.

Оторопіла жінка розвела руками. Вона трохи почекала, потім обережно спустилася з печі, підійшла на пальцях до мішка і прошепотіла:

— Отченьку, потерпіть. Зараз погашу світло і випущу нас.

Та на подвір'ї заторохкотів віз.

— Чоловік!..— поблідла молодиця і знову шусьнула на піч.

Як тільки хазяїн переступив поріг, вона одразу запхикала:

— Ой, добре, що ти вдома. До нас, диви, втелющився якийсь волоцюга, то я боюсь, аби вночі не виніс щось із хати...

Чоловік глипнув на ослін і махнув рукою:

— Кутка не перележить... А чи нема, жінко, чогось на зуб покласти? Намучився я з тими мішками!

— Ой, та де!.. Я ж хвора, від ранку не вставала. Десь там на припічку є трохи борщу...

Знайшов чоловік горщик, сьорбнув борщу і скривився. Коли чує на ослоні регіт, питає подорожнього хазяїн.

—  Ти чому не спиш?

— Та хіба тут влежиш, коли таке наснилося? — підвівся гуцул.— Приверзлося мені, газдику, що ти мене погостив...

— Еге, ти, бачу, ласий на чужі ковбаси,— розсердився голодний хазяїн.— Та ба! Оближися та й знову лягай спати. В хаті, окрім цих помий, нічого немає.

Гуцул примружив око:

— Я можу так зробити, що ми будемо мати панську вечерю. Хочеш?

— Ти що — чародій?

— А ти роби, як буду казати. І не пошкодуєш, бігме.

— Ох, ох, ох! — застогнала на лежанці жінка.— Не вір йому, Лавріне. Гони того волоцюгу в шию...

А гуцул ніби й не чує, що до нього п'ється. Далі собі мугикає:

— В печі — готовий наїдок. А в миснику — й сулія чекає...

— Гляди ж,— сказав хазяїн.— Якщо мене обдуриш, то всі ребра тобі порахую!

Він подибав до печі, відтулив заслінку — і мало не зомлів: такий запашний дух вдарив на нього звідти! Чого там не було! І гусятина, і ковбаса, і вареники...

— Жінко,— застовпів із дива чоловік,— а це звідки взялося?..

— Либонь, отой пройдисвіт із самим чортом знається!..

— Най буде й чортяче, аби тільки гаряче! — вигукнув чоловік і пішов до мисника.— Диво та й годі! Повна сулія!

Випили по одній, вихилили по другій, закусили всмак.

— І ти пригостишся, жінко?

— Ой, та де! — відмахнулася.— Шматок мені до горла

— Може, і ти пригостишся, жінко?—спитав чоловік, наливаючи по третій.

— Не лізе... Не засиджуйтеся довго. Гасіть швидше світло, бо мені очі ріже...

— А що це твоїй жінці? — питає гуцул господаря.

— Біда, чоловіче. Якась слабість вчепилася, і немає ради.

— До дохторів вдавався?..

— Ой і не питай!

— А що ж вони кажуть?

— Та кажуть, ніби сам я у цій жінчиній хворобі завинив. А я ж би їй неба прихилив, якби було можна!

— Гм, що ж за хвороба дивна?..

— Вони її якось по-вченому назвали.

Гуцул посміхнувся:

— Не знахар я, але на такій «слабості» трохи розуміюся. У нас, у горах, на таку хворобу звикли казати просто: сатана в бабу вліз.

— Щез би та пропав би! — злякався господар.

— Сам він не щезне та не пропаде, його треба вигнати.

— Ой, чоловічку, порадь, як?

Жінка застогнала.

— Лежи, лежи, небого,— заспокоїв чоловік і випитує гуцула, як же їй допомогти.

— Та рада тут проста,— хитрує старий.— Бачиш отой мішок у кутку?

— Еге, а що?..

Там сатана і звив собі гніздо.