ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

«Тьху! — скривився пан.— Мужик, як та худобина!..»

Промучився отак пан до ранку. Другого дня знову почали блукати. Уже надходив вечір, а з лісу на дорогу не виберуться...

Довелося ще на одну нічку зупинитися у лісі.

Ліг візник-під воза і далі уплітає свого гусака, аж за вухами лящить. А пан сидить і обома руками держиться за живіт. Вже другий день і рісочки у роті не мав. Дивився пан на парубка і не витримав:

— А що ти там жуєш?

— Що ж нам жувати? — зітхає візник.— Знову кляту солому жую.

— Мені даси? — просить тихенько пан.

— Що ви, паночку? Невже просту солому ви будете їсти?.. Ліпше я вам сінця пошукаю...

— Доки ти його знайдеш, я тут одубію.

— Тоді прошу красно!..

Візник дав панові соломи, а сам затулив рота, щоб не розреготатися.

Взявся пан за їжу. Жує солому, аж очі вирячив з натуги, а проковтнути все ж ніяк не може.

— У тебе, —  каже візникові,— мабуть, воляче горло — таку погань їси!

А візник уже регоче, аж за черево береться...

Промучився пан нічку. А на ранок так охляв, що парубок ледве довів його до воза.

Поїхали далі. Бачить візник, що з паном справи кепські, що ще, до лиха, справді дуба дасть,— зразу й дорогу вже знайшов.

Заїхали у якесь село. А пан плете ногами до першої ж хати. Забув і за умову: на очах у візника накинувся на хліб, який побачив на столі.

Отак провчив наймит жадібного пана. Щоправда не задармо: взяв од нього потрійну платню.

ПРО СКУПОГО БАГАЧА [63]

Один багач був дуже скупий. Коли наймав собі робітника, ставив перед ним миску борщу. Якщо голодний надто запопадливо накидався на їжу, скупердяга показував йому на двері:

— Іди, небоже, шукати собі деінде роботи, бо в тебе писок, як ворота. З таким апетитом ти мене до тижня жебраком зробиш!..

І проганяв. А коли когось наймав, то так його, бідолашного, годував, що той сам від нього утікав.

Почув про цього скнару один кмітливий парубок і надумав провчити його. Добре попоївши та ще прихопивши з собою шматок сала, він найнявся в багатого.

Другого ж дня господар загадав піти в ліс — заготовити дерево на нову конюшню. Сіли снідати. Сам багач їсть м'якушку з хліба, наймитові скоринки підсовує. А тому і байдуже!

Працювали в лісі, поки сонце не зійшло з полудня. Зголоднів хазяїн, не витримав такого посту й каже:

— Уже пора щось на зуб покласти.

— Може, й пора,— відповідає наймит.— Але мені їсти ще не хочеться.

— Як же це так? — не вірить багач.

— Я,— сміється парубок,— наївся сухих скоринок. Поки вони в череві не розм'якнуть, доти я не потребую їсти.

«Ех, прогадав! — почухався хазяїн.— Пожди-но, вдруге я буду хитріший!»

Наступного дня зробив навпаки: віддав наймитові всю м'якушку хліба, а сам поїв скоринки. Після сніданку подалися молотити жито. Ще було далеко до обіду, а багач охляв — ні руками, ні ногами не може ворухнути. — Бо на сухих скоринках довго не потягнеш!

Зиркає на наймита, а тому й за вухом не свербить. Ціп так і витанцьовує в його дужих руках.

— Ходімо вже їсти!— жбурнув багач ціпа на снопи.

— Ні, хазяїне! Не годиться кидати роботу, коли не обід! — відповідає наймит.— До обіду можна домолотити той стіжок!

— А ти не голодний?—застогнав багач.

— Чого би був голодний? Вранці ото наївся м'якушки, а вона у животі застала ще вчорашню скоринку. Виходить, що я добре наївся у вас хліба...

«Он воно що! — міркує скупий.— Віднині я вже хліба ділити не буду».

Вдався до нових хитрощів. Щоб наймит менше їв, почав йому давати наперед до їжі по кухлю води. Але парубок був хитрий! Випив перед обідом один кухоль води, і попросив:

— Хазяїне, дай ще!

— Гм, а це навіщо?..

— Коли вип'ю багато води, черево роздувається, і я можу більше страви з'їсти. Кидаю ложку за ложкою, як за драбину!

«Ну й дурень із мене!»—вилаявся багач і перестав давати наймитові води до того, як мав їсти. А той, звісно, й не наполягав...

Отак кмітливий парубок відучив багача від його поганої звички.

ЯК ГУЦУЛ НАЙМАВСЯ У ПОПА [64]

Якось один піп трохи підпив у війта на хрестинах і почав вихвалятися.

— Я в самому Римі п'ять років навчався. Не знайдеться у світі такого, аби мене круг пальця обвів.

Почув таке кмітливий гуцул, що служив у війта, і вирішив провчити хвалька.

От другого дня пішов до попа.

— Тобі чого?..— питає панотець.

— Прийшов я до .вас, паночку, проситися на службу.

— А що робити вмієш?..

— Що скажете, отче, те й робитиму,— показав гуцул здоровенні кулаки.— Навіть зварити дещо можу.

— Е, ні, до цього в мене є кухарка, а от до ціпа — добрий робітник пригодився би. Молотити вмієш?..

— Чому не вміти? Вмію, отче.

— А яку тобі платню на рік положити?

— Я, прошу отця духовного, самітній, як палець, то мені багато і не треба. Дасте на рік три корці пшениці. Та й, звичайно, будете мене, як свого слугу, одягати й годувати.

Зрадів піп, що такому дужому і молодому наймитові так мало платити, та й квапливо каже:

— У мене в усьому мусить порядок бути. Тож ходи, легіню, до покою, покличемо паламаря й дяка і при свідках умову складемо, аби ти від своїх слів потім не відмовився.

Піп послав за свідками. А коли ті невдовзі прийшли, стали писати договір. От піп і каже: