ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

— Якщо ти, легіню, будеш мені погано робити, то я тебе прожену й зернини не дам.

— Як так, то й так,— погодився гуцул.— А коли ви, отче, порушите умову, віддасте мені наперед усю платню за рік.

Так і записали.

Другого дня вранці піп вийшов на ґанок — поглянути, як це новий наймит орудує ціпом. Та ба! Щось не чути на току роботи. Панотець послав наймичку розшукати лежня.

Метнулася наймичка в стодолу і через мить вистрибнула звідти червона як рак.

— Він... Він... Ой, не можу...

— Що ж він? —допитувався піп.

— Та підіть погляньте...

Розсердився піп, подався до стодоли. Дивиться: сидить наймит на свіжому сіні, у чому мати народила, схрестив на грудях руки.

— Це так ти мені служиш, дармоїде? — затіпався у гніві панотець.

— А що ж мені робити? — спокійно каже наймит.— Я ж на вас, панотче, від самого досвітку чекаю. А вас як нема, так і нема.

— Що ти плетеш, дурню?

— Ой, і коротка у вас пам'ять, отче. Ми ж домовилися при свідках, що ви мене будете одягати й годувати. Забули? Ото я й жду, коли ви мене одягати прийдете. Та й перекусити вже не вадило б...

Аж тепер зрозумів піп, що пошився в дурні, але було пізно.

Довелося попові-хвалькові відміряти хитрому гуцулові три мішки зерна.

ЯК ПІП ЗЛІЗАВ ІЗ ВОЗА [65]

Якось один селянин віз попа до хворої дружини. Бідна конячина аж у дугу гнеться, бо й віз нелегкий та й попи-ще, нівроку, гладенький. Під горб зовсім пристала. Зліз селянин із воза, вперся плечем в розвору — пособляє змученій коняці.

А на те надходить якийсь сторонський чоловік.

— Гов! Тпру! — підняв палицю і — на селянина: — Он де я тебе здибав! Тепер ти вже не викрутишся з моїх рук!

Селянин здивовано витріщився на незнайомця.

— Що, вже забув? — вигукує далі чоловік.— То я нагадаю. За віщо ти минулого тижня відбатожив мого попа посеред дороги? Чого блимаєш очима? Око за око, зуб за зуб! Тепер полатаю боки твоєму попові!

Він вихопив у спантеличеного селянина батога та як уперіщить панотця по спині — раз, другий... Хотів потягнути його ще і втретє, але попище не дурний чекати: його з воза гейби вітром здуло! Підхопивши рясу, мигом опинився на горбі.

— Ну, друже, тепер їдь собі помалу,— посміхнувся селянинові сторонський та й пішов своєю дорогою.

Коли селянин виїхав на горб, піп, чухаючи спину, став йому дорікати:

— I треба ж було тобі зачіпати його, дідьчого попа!

Селянин і оком не зморгнув: адже він того попа й у вічі не бачив!

БРИЧКА З ТОГО СВІТУ [66]

В одному селі жили два сусіди. Один був багачем, а в другого злидні з бідою подружилися — з хати не вилазять...

От якось на переднівку в бідного не зосталося й пучки борошна. Голодні діти плачуть, їсти просять, хоч бери та вішайся.

Пішов бідний до багатого. А той сидить під грушею в садку і жарене порося з начинкою смакує.

— Позич, сусіде, мірку зерна до нового,— поклонився бідний у ноги багачеві.

Багач зиркнув на бідного, облизав масні пальці, та й відповідає:

— Хіба погодишся на те, що я скажу, тоді, може, й дам.

А в ті часи панував закон: лихвар мав право зробити зі своїм боржником, що завгодно.

— Гаразд,— дав згоду бідний. Багач посміхнувся.

— Ні, не скажу сьогодні. Скажу тобі завтра. Дав сусідові зерна, а сам знову сів за порося. Другого дня уранці прийшов бідний за словом.

— Лізь у мішок,— наказав багач.

Мусив лізти бідний у мішок. Багач його зав'язав, завдав собі на плечі та й поніс до річки. Хоч дорога туди й недалека, гладкий багачисько швидко натомився.

«Сам не донесу,— подумав собі.— Піду до кума, най підсобить».

І залишив ношу при дорозі.

Сидить бідний у мішку, коли чує — щось торохтить шляхом. Він почав кричати:

— Ой-ой, людкове добрі! Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!

А з міста їхав саме війт — добрими кіньми й новенькою бричкою. Почув із мішка голос і зупинив коней:

— Що ти там верзеш?

Бідний своє:

— Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!..

«Гм,— думає війт,— такого й світ не бачив, аби якийсь там голодранець став раптом воєводою! Ні, цього не допущу!»

Викотився із брички і, сопучи, підбіг до мішка

— Ану повтори ще раз, що ти говорив.

— Таж я кажу, пане: хто посидить у мішку до вечора, той буде воєводою. Такий наказ від цісаря прийшов.

— Стривай-но, любий,— змінив голос війт.— Чи нам не помінятися з тобою місцями? Ти ж у державних справах нічого не тямиш. А я тобі ще й сто червінців дам.

— Це можна, пане,— погодився бідний.— Розв'язуйте хутчіш, аби хтось не побачив.

Війт і розв'язав, а щоб бідняк не передумав, мерщій вліз у мішок. Бідний забрав червінці, зав'язав міцно війта і каже:

— Тепер, пане, сидіть собі тихенько і ждіть, аж вас у воєводське крісло посадять!..

А сам сів у бричку і покотив до міста. Коли це багач веде свого кума. Взяли мішок і понесли до річки.

— Щось наче важчий став,— крекче багач, дивується.

А війт — анічичирк, боїться, щоб обман не виявився.

Доволокли мішок до річки, розгойдали і кинули у воду.

— Ну, слава богу на одного жебрака в селі стало менше! — зареготав багач.— Заберу його садибу.

І подалися до корчми.