ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

— Поклич сюди Степанка. Він прийде сюди з своїм тарахкалом і всіх розвеселить.

Степанко справді прийшов до палацу зі своєю тачкою, коновкою і граблями. Лишив у кутку і став у один ряд з королями, принцами й турецьким султаном.

Найстарша королівна підійшла до свого жениха, поклала йому на плече хустину, і він пішов з нею. Середуща поклала хустину на плече свого обранця, і теж забрала його з ряду.

Але, ади, настала черга наймолодшої. Вона взяла хустину і підійшла до женихів. Турецький султан аж вийшов трохи з ряду, але дівчина стала до Степанка і кинула на нього хустину.

— Геть мені з палацу! — крикнув король на найменшу доньку.

Степанко взяв королівну на руки, посадив її в тачку і повіз до курника. А там вийняв з пазухи три кінські волоски і хухнув на них. Прилетів золотий кінь:

— Чого тобі треба, легіню?

Зроби так, аби оцей курник вчинився світлицею, якої й сам турецький султан ніколи не бачив.

— Все вже зроблено, легіню! — і золотий кінь зник.

Степанко увійшов до середини і очам своїм не вірив. Там було так файно, так весело, як навесні в гаю. А дівчина сиділа коло вікна, як найфайніша квітка.

Турецький султан так розсердився, що погрозив королеві:

— Це вам не обійдеться без війни!

Король вийшов надвір, підійшов до світлиці і крикнув молодятам:

— Як будете йти до шлюбу, я тобі, доню, не дам королівської карети. Аби-сь знала!..

— Не треба мені карети, я поїду в тачці! — відповіла на те королівна.

Настав день весілля. Старші доньки короля посідали в блискучі карети й поїхали з великою парадою до церкви, а Степанко посадив свою молоду в тачку, де були коновка й граблі, і теж повіз до шлюбу.

Люди дивляться й сміються:

— Такого посміховиська ніхто не видів!

— Дурна королівна — знайшла собі якогось дивака!..

Степанко зайшов у темну вуличку, дістав з пазухи волоски і хухнув на них. Прилетів золотий кінь:

— Чого тобі треба, легіню?

— Зроби так, аби мені з'явилася золота карета та й аби я і моя наречена були убрані ліпше від усіх королів, принців і графів.

Не встиг Степанко то й сказати, як перед ним постала золота карета, королівна зацвіла у зоряній суконці, і він зробився таким витязем, що де там!

Старші королівни трохи не заплакали від заздрощів. Та мусили дати їм дорогу.

Степанко першим узяв шлюб. Як верталися додому, то вся столиця стала перед ними на коліна.

Але раптом музика замовкла. Гості перестали співати і вівкати.

Степанко спитав льокая:

— Що сталося?

— Турецький султан іде на нас війною.

Весілля розійшлося. Король і два зяті збираються на війну, а Степанкові нічого не кажуть. Він узяв палицю і пішов на війну пішки. На полі бою побачив таке, що аж сумно стало. Турецьке військо стояло, а королівське лежало. Яничари били лежачих жовнірів, забирали від них коней і зброю.

— Що тут робиться? — спитав Степанко короля.

— Що, не видиш? Програю війну, бо мої зяті — останні боягузи. Покинули мене і повтікали, куди очі дивилися. Що маю робити?

— Я зараз покажу...

Степанко пішов у корчі, дістав з пазухи волоски і хухнув на них. Перед ним постав золотий кінь.

— Чого тобі треба, добрий чоловіче?

— Хочу, аби від турків лише порохи полетіли.

— Витягни з мого лівого вуха золоту шаблю і сідай на мене.

Степанко витягнув золоту шаблю, сів на коня і полетів па бусурманів.

— Ану, нехрещені, хто тут у вас найстарший?

За хвильку прийшов султан.

— Хочеш битися чи миритися? — спитав його Степанко.

— З тобою ніколи не помирюся, бо ти відвіз на тачці Королівну, яку я любив, як місяць на небі. Мушу вбити.

— Гайда битися!—розсердився Степанко на турка.

Золотий кінь відійшов на кільканадцять кроків, розігнався і з усієї сили налетів на турецького коня. Той перевернувся догори ногами разом із султаном.

— Роздави його, як жабу! — вигукнув Степанко.

Золотий кінь став золотим копитом султанові на груди, і щось тільки гевкнуло.

Король подивився, як яничари чешуть з поля бою, і аж підскочив від утіхи.

Коли турків гейби вітром здуло, король і Степанко стали на чолі війська і подалися до столиці. Короля приймали і хвалили, як великого витязя.

А гуцул не пхався у герої. Він повернувся до світлиці, де жив у добрій злагоді зі своєю жінкою, бавив дітей і розповідав їм казку про золотого коня та відро з мухарицями. Може, ще й тепер розповідає.

І ТУДИ ГАРЯЧЕ, І СЮДИ БОЛЯЧЕ... [60]

Жив собі в одному місті багатий купець. Та такий жаднющий, такий загребущий — все йому було мало. І було в того купця прислуги чимало. Трудяться ото слуги на нього від зорі до зорі, не розгинаючи спини, а купцеві все-таки здається, що за день вони зробили мало.

Об'явив купець по місту, що дає сто талярів тому, хто візьметься подовжити день.

Почув про це один селянин, пішов до купця:

— Кажуть, що ви, паночку, шукаєте такого чоловіка, який подовжить день. Хочу запитати вас, чи правда. Бо тепер тих брехунів розвелося стільки, що кинь палицю — в брехуна потрапиш...

— А ти можеш подовжити день?—питає купець.

— Бігме, що можу! — й оком не моргнув селянин.    

— Оце недавно я одному дідичу таку машину змайстрував, що сама його годує, поїть, роздягає, ще й казочки на сон розповідає...