ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО

— Хто захоче підійти до неї, того чекає смерть!

— Так було колись, а тепер інакше. Хіба ви не чули, що цариця змінила свій розказ?

— Ні, не чули.

— Ой, недобре служите! Я вам дарую свого коня, аби-сьте мені дали чистого спокою.

— Най буде! — відповів орел з найгострішим дзьобом.

Леґінь поплескав коника по спині й топнув.

— Тікай, товаришу мій, скоро побачимося знову.

Кінь побіг щосили, а хмара орлів кинулася за ним.

Царевич увійшов до замка. Довго блукав темними переходами доки натрапив на високу вежу. Леґінь тупнув три рази ногою — двері отворилися.

У кімнаті було порожньо і темно, як у пивниці. У кутку сиділа скоцюрблена дівчина, що тряслася від холоду і страху. Царевич взяв її за руку.

— Тікаймо звідси, бо загинеш!

Знову тупнув три рази — і двері отворилися. Побігли до брами. Царевич тупнув три рази — отворилась і брама.

Вибігли на Дорогу. Царевич подув три рази на волоски з кінської гриви — і білий коник постав перед ними. Сіли в золоте сідельце і полетіли як вітер.

Не минуло й хвилини, як їх почав наздоганяти змій, що спалював усе по дорозі. Страховисько от-от спалить і їх. Царевич згадав про камінець, який йому подарував жаб'ячий цар. Дістав його з пазухи і шпурнув у пащеку потвори... Змій відразу скорчився і луснув на дрібні кавалки.

Царевич не знав, куди має їхати з царівною, і дуже журився. Але одного разу, коли вони відпочивали в шовковій траві, його переміг сон. Приснилося хлопцеві, що його лихий батько вже помер, і люди чекають, аби він, царевич, повернувся до них царювати.

Царевич одразу схопився на ноги, поклав царівну в золоте сідло і полетів до свого палацу. Там справили таке бучне весілля, що всі солов'ї співали, ластівки щебетали, а сороки так брехали, що любо було слухати! Жаби кумкали на весь палац — просилися в куми.

Я теж там був. Вівкав і гойкав щось три тижні. Потім уже хотів піти додому і тупав по три рази перед кожними дверима, але вони чомусь не отворялися.

СИНЯ ПТАШКА І ДВОЄ БРАТІВ [58]

Жили в одному селі чоловік та й жінка. Дуже бідували, хоч день і ніч гарували на фільварку дідича. Однієї неділі пішли в ліс по гриби. Назбирали повні кошики й вертаються додому. Коли раптом чують — щось жалібно ячить. Чоловік розгорнув корчі і очам своїм не повірив.

— Дивися, жінко, райська пташечка!

— Ади-и-и, синя, як намальована...

Коло пташки був самець. Він не тікав і нікого не боявся. Чоловік узяв пташку й подув на її пір'я. У неї було зламане крильце.

— Треба якось допомогти, бо загине святе сотворіння,— сказав і забрав пташечку додому. Але самець не лишився в лісі, а полетів за пташкою. Ґазда доглядав їх, мастив поранене крило всілякою мастю.

Помалу-помалу пташечка видужала й почала нестися. Ґазда взяв одно яєчко і поніс до корчмаря. Той глипнув на нього і аж ойкнув:

— Та це ж золоте!

Корчмар заплатив чоловікові великі гроші за яйце.

На другий день пташка знову знеслася. І на третій... І на четвертий... І цілий місяць неслася. Бідний чоловік нічого не робив, а лише носив золоті яйця продавати. До дідича більше не ходив, бо купив собі корову, п'ять овець і поклав нову хату.

Пан дуже здивувався, що старцун уже не показується перед його стайнями. Одного разу не витримав і пішов до нього.

— Ану, мой, чому не йдеш до мене на зарібки?

— Бо не хочу. Я вже вам не наймит,— відповів змудра чоловік.

— Ади, як ти вмієш! А то чому?

— Маю синю пташку, яка не дає мені бідувати.— І бідак показав панові клітку.

Дідич вийняв пташку, погладив її. Раптом — глип, а на крилі у неї написано: «Хто буде носити одно пір'ячко за вухом, той стане цісарем, а хто два—стане аптекарем».

Пана аж запаморочило.

— Ти чуєш, що тут написано? «Хто буде тримати цю пташечку, той накличе на себе біду». Дай мені цю пташку, бо простий хлоп має біди доста.

— Ви брешете, пане. Нема дурних!

— Тоді за нею прийде шандар.

— Най приходить.

Дідич пішов шукати шандаря, а ґазда вирвав пір'їнку і поклав за вухо синові Василькові, вирвав дві пір'їнки й поклав за вухо Петрикові. Потім пташку випустив на волю. А синам сказав:

— Беріть торби на плечі й мандруйте у світ шукати гараздів.

Брати рушили в дорогу, йшли вони, що йшли, коли приходять до столиці. Тут вони розділили один перстень надвоє, попрощалися і розійшлися в різні боки. Василько пішов до царського палацу, а Петрик — до аптеки.

Петрик тяжко бідував. Був за поштуркача в лихого аптекаря.

— Чому мене не вчите? —спитав якось господаря.

— Бо твоя хлопська голова не для аптекарства!

Петрик розсердився.

— Кажете, що хлопська голова нічого не варта? Ади, що я вмію.— Він потер долоні, потім простягнув їх до аптекаря: на них були купочки грошей.

Аптекар аж затрясся. Хотів хапнути гроші, але Петрик знов потер долоні, і вони вже зникли.

— Ти мені подобаєшся, парубче,—сказав тоді аптекар.— Коли ти такий махер на гроші, то я навчу тебе і ліки робити.

У того аптекаря була донька Сурка. Коли почула, що у легіня ростуть гроші на долоні, дуже собі його сподобала й стала йому за жінку.

Одного дня сказала:

— Скажи, чоловічку, яка сила дає тобі гроші?

— Цього нікому не скажу.

— І рідній жінці?

— Не скажу!